buy this book

Робінзон Крузо

Данієль Дефо


Данієль Дефо
Робінзон Крузо

Розділ 1
Перші кроки

    Я народився 1632 року в Йорку в поважній родині – батько мій заробляв собі на хліб нерухомістю, а походив сам із Бремена. Переїхавши до Йорка, він одружився з моєю матір'ю, що була з родини Робінзонів, от чому при народженні я отримав таке ім'я.
    Мав я двох братів – один із них служив підполковником у Фландрії і загинув у битві при Дюнкерку. Ким став середульший брат, я не знав, але батьки мої здебільшого сушили собі голову, ким стану я.
    Я був третім, наймолодшим сином у родині, не здатним до жодного ремесла, адже з дитинства мене полонили мрії. Я отримав чудову середню освіту, і батько волів, щоб із мене вийшов адвокат, але я марив морем. Ні батькові заборони, ні материні вмовляння не могли збити мене з цього фатального, як я згодом переконався, шляху.
    Одного дня мій статечний батечко закликав мене до кабінету й лагідно заговорив на тему моря. Його цікавило, що саме, окрім юнацької пристрасті до подорожей, тягло мене покинути батьківський дім і рідну країну. Він переконливо пояснював, що тільки нездалі злидарі, які нічого не змогли досягти на батьківщині, або ж пересичені багатії пускаються в мандри, щоб тим зажити собі слави. Я ж походив із родини середнього достатку й міг сподіватися на тихе, спокійне, щасливе життя; тисячі людей заздрять такому життю.
    Після цього вступу батько серйозно мені сказав: не поводься як безрозсудний хлопчак, користайся з того, чим доля щедро тебе обдарувала. Він обіцяв свою підтримку й допомогу, якщо тільки я погоджуся залишитися вдома й викинути дурниці з голови. Наостанок він сказав: твій найстарший брат теж мав юнацьку мрію – хотів служити в армії, і що з того вийшло? Коли ж і я наважуся на нерозумний крок, Бог не благословить мене, а батько не зможе мені допомогти.
    Батько так розхвилювався від розмови, що сльози виступили в нього на очах, а голос урвався.
    Я був надзвичайно зворушений його словами і навіть вирішив покинути думки про втечу. Але вже за кілька днів татові слова потихеньку вивітрилися з моєї шалапутної голови, а ще за кілька тижнів я твердо постановив тікати. Я захопив мою матінку в момент, коли вона була в гарному гуморі, і звірився їй, як палко бажаю поглянути на світ. Нехай батько дасть свою згоду, бо я змушений буду втекти і без неї, адже маю вже вісімнадцять років. Мені запізно вчитися торгівлі а чи праву, а коли б я й пристав на це, то певен, що не витримаю науки й утечу-таки на море. Якби матуся поговорила з батьком, аби він погодився на одну-однісіньку подорож, то, може, я, скуштувавши моря раз, на другий уже й сам його не захочу. І тоді вже надолужуватиму згаяний час із подвійним завзяттям.
    Мати страшенно розхвилювалася: вона-бо була певна у марності будь-яких спроб переконати батька. Та й як я можу далі мріяти про море після відвертої розмови з татом? Вона ж зі свого боку не піде проти чоловікової волі і теж не підтримає мене.
    Хоча матінка відмовилася навіть зачепити цю тему з батьком, пізніше я чув, що вона таки до нього говорила, а він тільки й одповів: «Хлопець міг би щасливо прожити вдома, та коли він усе-таки зважиться на подорож, життя його зійде на пси, і я не можу дати на це згоди».
    Минув майже рік, доки я насмілився-таки на втечу, але весь цей рік я не приставав на жодні пропозиції взятися до справи, яка була б мені не до душі. Одного дня я завітав до містечка Гулль; я й на гадці не мав нічого такого, аж раптом зустрів приятеля, який разом зі своїм татом збирався плисти на кораблі до Лондона і запропонував мені приєднатися до них. Вони не просили жодної плати за цю подорож, тож я без батьківського благословення, не дбаючи про наслідки, 1 вересня 1651 року заплигнув на борт корабля, що прямував до Лондона.
    Ще ніколи ланцюжок нещасть не починався для молодого мандрівника так рано і не тривав так довго, як у мене. Ледь корабель вийшов із затоки Гамбер, як здійнявся вітер, а море страшенно розхвилювалося. Я ще жодного разу не був на морі, тож тіло моє пройняла слабкість, а серце охопив жах. Подумки я вже лаяв себе за нерозважливий учинок, бо це небесні сили покарали мене за непослух батькам. І татові сльози, і материні вмовляння одразу пригадалися мені, тож совість моя нила від страшного каяття.
    А тим часом шторм посилювався, і морські хвилі вищали, – хоча згодом мені довелося спостерігати і гірші шторми, проте й цього було досить, щоб вразити юного моряка, який ані крихти не знався на морському ремеслі. Я так і чекав, що котрась хвиля проковтне наш корабель, і щораз як судно провалювалося з гребеня хвилі у морську глибінь, мені здавалося: ми вже ніколи не випливемо. Я молив Бога порятувати мене і заклявся, скоро-но ступлю на тверду землю, до кінця життя й не мріятиму про кораблі. Понад усе мені кортіло повернутися додому до батька.
    Такі думки кружляли в моїй голові, допоки шторм не вщух. Але вже наступного дня настрій мій змінився: хоча я ще почував деякі ознаки морської хвороби, проте небо виясніло, вітру не було зовсім, над морем запав лагідний вечір. На ніч сонце скотилося за обрій, а зранку піднялося небесним склепінням; тихе море було настільки чарівним, що я не міг одвести від нього очей.
    Всю ніч я міцно проспав, морська хвороба відступила. Зранку я з подивом роззирав тихе й красиве море, яке щойно добу тому було таким моторошним. Мій приятель скористався з того, що я змінив думку про море, і, плеснувши мене по плечу, заговорив:
    – Ну, Робіне, як ти перебув цю халепу? Можу заприсягтися, що ти вчора добряче налякався вітерцю!
    – Вітерцю, ти кажеш? – відповів я. – Та це ж був справжнісінький шторм! – Який шторм, дурню! І ти називаєш це штормом? На такі шторми порядні моряки й уваги не звертають! Але ж ти, Робіне, зовсім зелений у морських справах. Давай-но зладуємо по кухлю пуншу і забудемо про все. Бачиш, як виладніла сьогодні погода?
    Не буду довго тут розводитися, скажу тільки, що ми повелися, як усі моряки усіх часів: від кухля пуншу хміль закрутив мені голову і вивітрив усі добрі наміри й муки совісті, які я почував напередодні. Одним словом, лагідне море втишило всі страхи, а колишні мрії завирували з новою силою. Я цілком забув обіцянки, які давав сам собі. А якщо якась розважлива думка й заповзала в голову, я миттю відкидав її. Попиваючи пунш у доброму товаристві, вже днів за п'ять-шість я цілком подолав муки совісті – хіба не так само поводиться переважна більшість юнацтва? І тоді провидіння, як і має бути в таких випадках, назавжди відвернулося від мене.
    На шостий день ми підійшли до порту Ярмут. Вітерець дув нам в обличчя, а загалом погода стояла тиха, тож із дня шторму ми подолали небагато шляху. У Ярмуті нам довелося кинути якір і чекати на попутний вітер днів сім або й вісім. За цей час із Ньюкасла прийшло чимало кораблів, бо саме в цьому порту найзручніше було перечекати, доки вітер подме в бік ріки.
    Нам би, може, й не довелося стояти так довго, бо ми б зайшли на ріку з припливом, проте вітер свіжішав, а днів за чотири-п'ять подужчав. Але ж ми стояли в гарному порту, на міцному якорі, і моряки не хвилювалися зовсім і навіть не думали про небезпеку, а натомість відпочивали й забавлялися. Аж раптом на восьмий день зранку вітер посилився, і наші матроси ледве змогли спустити стеньгу та задраїти все, що зачиняється, щоб корабель мав цілком вільний хід. Під обід море не на жарт розігралося, ми насилу витримали приплив і гадали, що якір обірветься. Нарешті капітан скомандував витягти запасний становий якір, і тепер нас тягло в море і крутило, незважаючи на два інші якорі.
    Здійнявся шалений шторм, і я став помічати переляк і подив в очах бувалих моряків. Навіть капітан, хоч і далі робив усе для порятунку корабля, кілька разів дорогою до каюти бурмотів собі під ніс: «Боже, змилостився над нами! Ми всі загинемо! Нам усім каюк!» Я ж на початку поводився, як дурний хлопчисько, лежачи собі в каюті в третьому класі й навіть не звертаючи уваги на шторм: я гадав собі, що загроза смерті давно минула, цього разу й близько нічого страшного не станеться… Та коли капітан кілька разів пройшов повз і промурмотів, що нам гаплик, я нечувано перелякався.
    Я вискочив із каюти й роззирнувся – ніколи в житті не бачив нічого жахливішого: море котило гори хвиль, і кожні три-чотири хвилини хвиля накривала нас. Біда була кругом: на двох кораблях неподалік рубали щогли, бо судна й так під тягарем вантажу майже сиділи у воді, а потім хтось крикнув, що корабель за милю від нас пішов на дно. Ще два зірвало з якорів і витягло з Ярмутського порту у відкрите море, а на них уже не лишалося жодної незламаної щогли! Легшим кораблям велося краще, та й тут не всім пощастило: два чи три пронеслися повз нас у відкрите море, і вітру вони могли протиставити тільки шпринтови.
    Надвечір старпом і боцман благали капітана дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітан заперечував, але боцман доводив: якщо не зробимо цього, потонемо. Капітан погодився, та коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла захиталася й почала розкачувати корабель, тож довелося зрубати і м – на палубі нічого не лишалося.
    Можете здогадатися, в якому стані міг тоді перебувати такий молодий моряк, як я, що й десятої частки подібного страху до того не переживав. Каяття знову заволоділо мною. Та я не знав, що найжахливіше ще попереду. Шторм дедалі дужчав, і бувалі моряки зізнавалися: самі ніколи не бачили нічого гіршого. Ми мали міцний корабель, проте він був добряче навантажений і сидів так низько, що матроси раз у раз вигукували: от-от підемо на дно! Я був настільки недосвідчений, що як слід і не зважав на такі вигуки, проте мене вразило інше: і капітан, і боцман, і кілька інших найрозважливіших матросів молилися, а це, погодьтеся, трапляється з ними нечасто!
    Серед ночі, наче й так нам було мало нещасть, один із матросів закричав із трюму: пробоїна! Інший гукнув, що вода піднялася вже на чотири фути. Всі руки схопилися відкачувати воду. Тільки-но я почув це, в мене завмерло серце – я поточився просто на ліжко в своїй каюті. Та моряки швидко звели мене на ноги й пояснили: коли я не вмію виконувати складної роботи, то до відкачування води цілком здатен. Я нарешті отямився й побіг до помпи; працював я від серця.
    Тим часом капітан побачив, що кілька транспортних кораблів-вуглевозів змушені були знятися з якорів і вийти у відкрите море, тож тепер проходили повз нас, і капітан наказав випустити ракету як сигнал про біду. Я ніколи не чував пострілу ракети, тож першої миті мені здалося, що корабель просто розламався. З переляку я знепритомнів. На цей раз кожен піклувався про власне життя, тож на мене не зважали; один із матросів просто відсунув мене від помпи, наче мертвого, й минуло доволі часу, заки я оговтався.
    Ми працювали й працювали, а вода все прибувала через діру; не було жодного сумніву, що корабель потоне. Хоча шторм потроху вщухав, корабель навряд чи міг би повернутися в порт; капітан і далі пускав сигнальні ракети, і маленьке судно, що пливло попереду нас, спустило байдак нам на допомогу. Попри страшний ризик байдак подолав відстань до нашого корабля, але ми зовсім не мали змоги злізти в нього, а той не міг підійти до борту впритул. Хлопці на човні з усієї снаги працювали веслами, аж нарешті наші матроси спромоглися кинути їм канат, а в байдаці своєю чергою ледь-ледь упіймали його. Щойно ми опинилися в байдаці, то вже й не думали повертатися до судна-рятувальника, а тільки веслували ближче до берега. Наш капітан пообіцяв рятівникам: коли ми опинимося на березі, він допоможе їм повернутися до свого капітана. Отак, підгрібаючи веслами, а здебільшого віддавшись на волю хвиль, наш човен плив на північ, забираючи ближче до берега десь побіля Вінтертонського рогу.
    Не минуло й чверті години, як ми врятувалися з корабля, аж він пішов на дно, – отоді я збагнув увесь сенс цих жахливих слів. Зізнаюся чесно, я боявся й зиркнути в той бік, коли моряки сказали, що корабель тоне: з того самого моменту, коли мене спустили в байдак, серце мені завмерло в грудях від жаху.
    Матроси боролися з веслами, щоб якось підгребти ближче до узбережжя (коли байдак виринав на вершечку хвилі, вдалині проглядала земля), – уздовж берега вже бігало чимало людей, готових допомогти нам видертися на сухе. Проте ми наближалися до землі занадто помалу, та ще й, проминувши маяк Вінтертона, втратили нагоду вискочити на берег і тепер мали плисти аж до бухти біля Кромера, яка б трохи захистила нас од лютого вітру. Коли нам нарешті вдалося видертися на берег, ми змушені були прямувати до Ярмута пішки. У Ярмуті, на щастя, до нас поставилися напрочуд людяно, і магістрат вділив достатньо коштів, щоб доправити нас до Лондона або назад до Гулля.
    Якби мені вистало здорового глузду повернутися до Гулля, а звідти – додому, батько зустрів би мене розкритими обіймами, адже він довший час гадав, що я потонув під час бурі поблизу Ярмута. Та лиха доля знову вперто штовхала мене на погибельний шлях, і я не слухав внутрішнього голосу, який шепотів мені: мерщій вертайся додому!..
    Зі своїм приятелем я не бачився кілька днів, адже в Ярмуті нас розділили на групи. Коли ми знову зустрілися, його настрій відчутно змінився, батько ж його відверто мені сказав:
    – Хлопче, не варто тобі більше виходити в море. Ота страшна буря – то знак долі, що тобі не бути моряком.
    – Але ж, сер, – здивувався я, – невже й ви більше ніколи не виходитимете в море?
    – То зовсім інша річ. Море – моє покликання і мій обов'язок. Для тебе ж перша мандрівка була пробною, і небесні сили показали тобі, що станеться, коли ти й надалі не звернеш із цього шляху. Гадаю, ми всі постраждали від бурі саме через тебе – це як у біблійній історії про пророка Йону, якого проковтнув кит… Скажи мені, що штовхнуло тебе до моря?
    Я розповів про себе. Він страшенно розхвилювався:
    – За які провини Бог послав мені в попутники такого безталанного моряка? Та я й за тисячу фунтів стерлінгів більше не сів би з тобою на один корабель!
    Після цього емоційного сплеску він дещо заспокоївся і порадив мені повертатися до батька, коли вже самі небеса повстали проти моєї морської кар'єри. – Хлопче, – підсумував він, – якщо ти зараз не послухаєшся знаку долі, справдяться всі застереження твого тата.
    Невдовзі ми розійшлися, і я не знаю, куди саме подалися мій приятель та його батько. Я ж, маючи в кишені сяку-таку копійчину, суходолом попрямував до Лондона. Дорогою в душі моїй точилася суперечка, який життєвий шлях обрати – вирушити до рідної домівки чи все-таки до моря.
    Додому мені було соромно повертатися: я був певен, що сусіди висміють мене. В юності часто здається, що грішити не соромно, а соромно каятися; що вчинити дурницю не соромно, а соромно зізнатися в цьому. Ще довго я роздумував про все, але зрештою спогади про недавні нещастя майже стерлися з пам'яті, і я твердо вирішив податися в мандри.

Розділ 2
Рабство і втеча

 
    Незважаючи на всі застережливі знаки, я опинився на борту корабля, який прямував до Африки, – у моряків це називалося «вояж до Гвінеї». На своє нещастя, я не схотів стати справжнім моряком, хоча міг би, якби доклав хоч трохи зусиль, спершу записатися в команду простим матросом, а згодом дослужитися до помічника капітана. Ні, у мене в кишені дзвеніли грошики, тож я зійшов на корабель гарно вдягненим джентльменом, який не хоче нічому вчитися.
    У Лондоні я, на диво, не потрапив у погане товариство; навпаки, спершу я заприятелював з капітаном корабля, який щойно повернувся з дуже вдалої подорожі у Гвінею і планував незабаром знову йти туди. Я сподобався капітану– він вважав мене гарним співрозмовником. Тільки-но він дізнався, як палко я прагну побачити світ, то одразу запропонував місце на кораблі – жодних витрат, просто йому кортіло мати компаньйона. Якщо ж я захоплю якісь речі на продаж, то можу ще й підзаробити у Гвінеї.
    Я вхопився за цю пропозицію. Швидко потоваришував із капітаном, людиною чесною і щирою, та вирушив у подорож разом із ним. Завдяки безкорисливій допомозі капітана я зміг примножити свої кошти: на сорок фунтів стерлінгів я накупив різних дрібничок. Ці сорок фунтів я отримав із ласки своїх родичів, які, певно, зуміли вмовити чи то батька, чи то мою матір допомогти мені з першою торговою справою.
    Ця подорож стала єдиною вдалою мандрівкою для мене, і все завдячуючи щирості мого приятеля-капітана. Саме він навчив мене багато чого з математики та навігації, показав, як тримати правильний курс корабля, розповів про основні обов'язки моряка. Йому подобалося вчити, мені ж – учитися. Перша мандрівка зробила з мене і моряка, і торгівця. Додому я привіз п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, які в Лондоні легко обміняв на триста фунтів стерлінгів. Несподіваний успіх закрутив мені голову, і згодом я за це поплатився.
    Але й ця мандрівка не була вдалою в усьому: я безперестанку хворів, адже не звик до занадто спекотного клімату.
    Тепер я вважався торгівцем із Гвінеєю. На біду, невдовзі після повернення мій приятель заслаб і помер, але я все одно вирішив повторити подорож. Я опинився на тому самому кораблі під керівництвом колишнього старпома, який тепер сам став капітаном. Ця мандрівка стала для мене найневдалішою. Хоча з собою я мав тільки сто фунтів стерлінгів, а решту двісті віддав на зберігання удовиці мого покійного друга-капітана, я зазнав страшенних збитків.
    По-перше, одного ранку, коли ми пропливали між Канарськими островами та африканським берегом, на нас напали турецькі пірати з Салеха. Ми підняли всі можливі вітрила – тільки б щогли витримали – і сподівалися відірватися, але пірати все одно наздоганяли нас. Ми приготувалися дати відсіч. На нашому кораблі було дванадцять гармат, у піратів же – вісімнадцять. Близько третьої години дня їхній корабель порівнявся з нами, але помилково підійшов не з корми, а з борту, де ми обстріляли їх із вісьмох гармат. Вони трохи відступили і своєю чергою також обстріляли нас, але не тільки з гармат, а ще і з двох сотень рушниць. На щастя, ніхто з наших моряків не постраждав. Пірати приготувалися до нової атаки, а ми – до оборони. Знову пірати підійшли до нашого борту, й шістдесят із них зістрибнули до нас на палубу та кинулися різати вітрила. Ми відстрілювалися з рушниць і двічі звільняли палубу. Проте невдовзі наш корабель втратив керування, троє матросів були вбиті, а ще восьмеро поранені, тож ми змушені були скоритися. Ми опинилися в полоні у Салеху – цей порт належав маврам.
    Зі мною повелися не так зле, як я очікував: мене не відправили разом з іншими моряками вглиб країни до султанського двору, а натомість капітан піратів залишив молодого полоненого для власних потреб. Із торгівця я вмить перетворився на жалюгідного раба. Знову згадалися батькові застереження! Небеса помстилися мені, але це був лише початок.
    Мій новий господар забрав мене до себе додому, тож я сподівався: коли він знову вийде в море, то візьме й мене на корабель. У такому разі була б надія, що зрештою іспанські чи португальські вояки захоплять піратів і звільнять мене. Та мри мої швидко розвіялися: хазяїн незабаром відплив на кораблі, а мене залишив на березі поратися в саду та виконувати іншу чорну роботу, призначену для рабів. Коли ж пірат повертався з подорожей, то змушував мене стерегти корабель.
    Я думав тільки про втечу, але не міг вигадати жодного способу. Не мав я і товариша для втечі – серед рабів не було ні англійців, ні ірландців, ні шотландців. Довгі два роки я тільки й мріяв про волю, але мріям цим не судилося здійснитися.
    Аж через два роки трапився дивний випадок, який повернув мені надію. Мій господар залишався вдома довше, ніж зазвичай. Коли він хотів підзаробити, то раз чи двічі на тиждень, а то й частіше, брав напівбаркас і виходив у море на риболовлю. З собою він брав мене і хлопчика на ім'я Ксурі та садовив на веслах. Ми веселили пірата, а крім того, я досить вправно ловив рибу. Іноді хазяїн навіть відпускав мене й хлопця на риболовлю разом з одним із маврів – його приятелів.
    Одного разу ми вийшли в море погідного ранку, але згодом нас огорнув такий густий туман, що хоч ми відпливли не більше ніж на льє від берега, ми зовсім не бачили землі. Цілий день ми гребли, не знаючи, в який бік рухаємося. Наступного ранку виявилося, що ми прямували у відкрите море, замість прибитися до землі. Тепер човен був на два льє від берега. Нам довелося добре попрацювати веслами, щоб повернутися додому. Всі ми страшенно зголодніли.
    Наш господар перелякався і на майбутнє вирішив більше турбуватися про безпеку: постановив виходити у море на англійському баркасі, який захопив на нашому кораблі, і завжди брати з собою компас і запас харчів. Він наказав корабельному теслі, теж англійському рабові, змайструвати на баркасі каюту. Спереду мало бути місце для стерна, а ззаду – для того, щоб вправлятися з вітрилом. В каюті вистачало простору для господаря, одного-двох рабів, обіднього столика та маленьких шафок, де пірат тримав пляшки з міцними напоями, хліб, рис і каву.
    На цьому баркасі ми часто виходили на риболовлю, і хазяїн ніколи не залишав мене вдома, знаючи, який управний з мене рибалка. Одного разу він хотів вийти в море з двома чи трьома маврами і добре підготувався до мандрівки: ще звечора відіслав на баркас великий запас харчів, а також звелів зарядити три рушниці, які мав на борту, на випадок, якщо їм закортить не тільки порибалити, а й розважитися полюванням.
    Я все підготував, як наказано, а зранку вже чекав у добре вимитому баркасі. Проте хазяїн прийшов сам, пояснивши, що друзі змушені були кудись податись у справах, і наказав своєму приятелю-мавру, хлопчику Ксурі та мені наловити риби, – щоб до повернення його друзів риба була готова.
    І тут до мене повернулися думки про втечу: я почувався володарем маленького корабля. Щойно хазяїн пішов, я вирішив підготувати баркас не до риболовлі, а до невеличкої мандрівки, хоч і не знав, у який бік мені плисти.
    Найперше я вирішив схитрувати з мавром: сказав йому, буцімто нам не годиться харчуватися з одного столу з господарем, тому варто потурбуватися про власний запас харчів. Він одразу погодився та приніс на баркас цілий кошик сухарів і печива, а також великий глек прісної води. Я знав, де господар зберігає пляшки з алкоголем – ще один піратський скарб із котрогось англійського судна, тож поки мавр лишався на березі, перетягнув їх на борт, наче вони там завжди були.
    Крім того, я захопив великий шмат бджолиного воску – вагою понад п'ятдесят фунтів, мотузку, сокиру, пилку й молоток, – усе це нам пізніше дуже придалося, особливо віск, із якого ми ліпили свічки.
    Ще в одному я піддурив мавра, і він легко купився на мою вигадку. Ім'я його було Ізмаїл, але всі кликали його Молі. Я звернувся до нього:
    – Молі, господареві рушниці вже на борту, то чи не міг би ти принести ще пороху та куль? Може, нам пощастить підстрелити парочку куликів на обід.
    – Звісна річ, – відказав він, – зараз принесу.
    І справді приволік великий шкіряний мішок, де було натоптано з півтора фунти пороху, а може й більше, і ще один клунок із дробом та кулями – той важив щонайменше п'ять чи й шість фунтів. Все це опинилося на баркасі. Я ж тим часом розшукав ще трохи пороху в каюті господаря і пересипав його у велику пляшку. Все було готове, тож ми вирушили на риболовлю. На виході з гавані сторожа навіть не звернула на нас уваги.
    Дув північно-східний вітер – норд-норд-ост. Це не радувало мене – якби вітер був південний, ми б точно опинилися біля узбережжя Іспанії, могли б зайти в затоку Кадіс в Андалусії. Але й несприятливий вітер віддаляв мене від жахливого місця мого поневолення, тож я поклався на долю.
    Ми трохи порибалили, але нічого не впіймали (навіть коли щось чіплялося мені на гачок, я навмисне не підсікав, начебто не клює). Нарешті я заговорив до мавра:
    – Щось мені це не подобається. Хазяїн буде невдоволений. Мабуть, треба вийти далі в море.
    Мавр не запідозрив підступу й погодився: підняв вітрила, а я повернув стерно, проплив льє і зупинився, начебто порибалити. Я передав стерно хлопцю Ксурі, а сам підійшов до мавра, нахилився, ніби хотів щось направити, і нагло штовхнув його в море. Він тримався на воді, як корок, і благав мене взяти його назад на борт – готовий був плисти зі мною світ за очі. Він із шаленою швидкістю наздоганяв баркас, а вітер майже не напинав вітрила, тому я побіг у каюту, схопив мисливську рушницю та пригрозив мавру.
    – Я тебе поки що не скривдив і не хочу цього робити й надалі. Пливи до берега – море зовсім спокійне, а з тебе неабиякий пливець. Якщо ж спробуєш видряпатися до нас на борт, я без вагань прострелю тобі голову – свобода мені дорожча.
    Він нарешті повернувся й поплив до берега. Я не сумніваюся, що він доплив – такого чудового пливця я ще не зустрічав.
    Можна було взяти з собою мавра і натомість викинути за борт хлопця, проте я не міг довіряти маврові. Коли той відплив, я обернувся до хлопця, якого всі кликали Ксурі, і мовив:
    – Ксурі, коли ти не зрадиш мене, я збагачу тебе. Та якщо ти не поклянешся у вірності пророком Магометом та Аллаховою бородою, мені доведеться також виштовхати тебе в море.
    Хлопець приязно усміхнувся і щиро заприсягнувся, що ніколи не зрадить мене і готовий об'їхати зі мною цілий світ.
    Поки мавр міг нас бачити, я вів баркас за вітром, буцімто ми прагнемо досягти Гібралтарської протоки (будь-хто при здоровому глузді так би і вчинив). Ніхто б і не подумав, що ми наважимося повернути на південь, до варварського узбережжя, де чорношкірі мисливці в каное миттю б оточили нас і повбивали, а коли б і ні, то ми б потрапили в лапи до диких звірів.
    Та щойно над землею засірів вечір, я змінив курс і попрямував на південний схід, щоб триматися ближче до берега. Море було спокійним, а вітер достатньо дужим, отож на другий день близько третьої години ми відпливли принаймні на півтори сотні миль від Салеха й нарешті дісталися землі. Ми опинилися поза межами марокканського султана – та и узагалі поза межами цивілізації, бо навколо не було жодної живої душі.
    Проте я так настрашився в полоні у маврів, що й тепер боявся потрапити їм до рук і вирішив тут надовго не зупинятися, а натомість, гнаний попутним вітром, плив іще п'ять діб. Нарешті вітер перемінився, і я собі подумав так: коли б нас хтось і переслідував, мусив би вже зупинити гонитву, – тому я зважився пристати до берега і кинув якір у гирлі невеличкої річки – не знав я ні ймення річки, ні назви землі, ні хто її населяє, не знав навіть широти, на якій ми зупинилися. Берег був безлюдним, та я й не прагнув побачити людей; все, чого я хотів, – то набрати питної води.
    Ми зайшли в гирло річки надвечір і вирішили плисти до берега, тільки-но стемніє, щоб розвідати, яка це країна. Та коли над землею запав вечір, вдалині залунало таке ревисько й виття диких звірів, яких і наймення ми не знали, що бідний хлопець ледь не вмер із переляку і благав мене не наближатися до берега, допоки не розвидніє.
    – Ксурі, – мовив я, – але ж удень на березі можуть з'явитися люди. А ці люди можуть виявитися страшнішими за левів.
    – Тоді ми стріляти рушниця, – засміявся Ксурі, – а вони тікати.
    (Ксурі навчився ламаної англійської поміж рабів).
    Я зрадів, що хлопець трохи звеселився, тож дав йому ковтнути міцненького з запасів нашого господаря. Ксурі дав непогану пораду, і я пристав на неї; ми кинули якір і простояли в гирлі всю ніч. Заснути нам так і не вдалося – години за дві чи три ми побачили, як величезні невідомі тварини спустилися до берега та зайшли у воду. Вони довго плюскалися й прохолоджувалися і при тому так вили й гарчали, що я подібного реву не чував у житті.
    Ксурі був страшенно наляканий, та й сам я також, але ще більше ми налякалися, коли почули, що один із гігантських звірів поплив у бік баркаса. Ми ще не бачили його, та до нас долинали такі звуки, що ми не мали сумнівів: це люте чудовисько. Ксурі шепнув, що це лев, і може, так і було. Ксурі заплакав, благаючи мене знятися з якоря й відплисти подалі від берега.
    – Ні, – похитав я головою, – ми просто ослабимо канат із буєм і трохи відійдемо. Вони не зможуть далеко гнатися за нами.
    Щойно я це промовив, як помітив незнаного звіра зовсім близько – на віддалі двох весел. Я миттю скочив у каюту, вхопив рушницю і вистрілив. Звір розвернувся й одразу поплив до берега.
    Неможливо описати страшенний галас і рик, який здійнявся уздовж берега, коли я вистрілив. Гадаю, страшним тварюкам ще ніколи не доводилося чути звуку пострілу. Я переконався, що поночі нам не вдасться наблизитися до берега, а чи вдасться зранку, теж іще лишалося під питанням: потрапити до рук дикунів – анітрохи не краще, ніж до лап лева чи тигра.
    Та хай там як, нам треба було десь пристати до землі, щоб набрати питної води, бо на борту вже не лишалось і пінти. Коли ж і де це зробити? Ксурі запропонував взяти глечик і сплавати на берег, коли б я відпустив його. Я здивувався: чому він хоче зробити це сам, а не відправити мене, самому ж лишитися в човні? Він одповів із такою щирою приязню, що я назавжди полюбив цього хлопця:
    – Якщо дикі люди вийти, вони їсти мене, а ти тікати.
    – Ні, Ксурі, – заперечив я, – попливемо разом, і ніхто нас не з'їсть – будемо відбиватися.
    Я дав Ксурі сухарик і ковток міцного з пляшки. Ми підігнали баркас якомога ближче до берега. На берег ми ступили, маючи при собі рушниці та два глечики для води.
    Я не наважився відійти далеко від берега, щоб не згубити баркас із поля зору – так і чекав, що дикуни спустяться вниз по ріці. Хлопець же помітив спокійне місце десь за милю від нас і побіг туди. Невдовзі я побачив, як він захекано мчить назад. Невже його переслідують дикуни чи страшні звірі? Я побіг йому назустріч, та коли наблизився, побачив – щось висить у нього через плече. Він підстрелив дичину! Звір був схожий на зайця, але мав хутро іншого кольору, а ноги довші. Ми раділи – м'ясо виявилося напрочуд смачним. Та ще більше ми раділи від того, що Ксурі знайшов воду і зовсім не бачив дикунів.
    Згодом з'ясувалося, що не треба ходити по воду аж так далеко: якщо піднятися лиманом трошки вище, можна в час відпливу набрати прісної води. Отож ми наповнили глечики, добре почастувалися впольованим зайцем і приготувалися для дальшої подорожі, адже тут не знайшлося жодних людських слідів.
    Я вже бував коло цих берегів, тож знав, що Канарські острови – недалечко від материка. Тільки в мене не було жодних пристроїв, щоб визначити, на якій ми зараз широті, та й, по правді, я не пам'ятав, на якій широті розташовані Канари, тому не міг визначити, в якому напрямку плисти. Я просто сподівався, що ми, рухаючись уздовж узбережжя, нарешті допливемо до місць, де торгують англійці. Я легко впізнаю їхні кораблі – і тоді ми врятовані.
    Наскільки я зміг визначити, зараз ми перебували в безлюдних місцях якраз посередині між землями марокканського султана й чорношкірих тубільців, і мешкають тут хіба дикі звірі. Чорношкірі відійшли на південь, налякані маврами, а маври не схотіли заселяти ці пустельні землі, де замешкують численні тигри, леви, леопарди та інші хижаки. Маври полюють тут, споряджаючи загони, як на війну, по дві-три тисячі чоловіків у загоні.
    Ми на власні очі переконалися: на сотню миль уздовж берега вдень не побачиш людини, а вночі хіба що вчуєш рев і рик диких звірів.
    Удень раз чи двічі мені привиділося, що вдалині проступають обриси Тенерифського піку – найвищої гори на Канарських островах, і я навіть важився вирушити в тому напрямку. Я зробив дві спроби, але жодного разу не впіймав попутного вітру, а суденце моє було занадто маленьким для такої подорожі, тому я повернувся до попереднього плану.
    Кілька разів нам доводилося висаджуватися на землю, щоб поповнити запаси питної води. Одного ранку ми кинули якір біля високого рогу. Починався приплив, тож ми мали ще наблизитися до берега. Ксурі виявився окатішим, ніж я, і він лагідно попередив мене:
    – Не можна плавати до берег. Там спати дикий звір на горбку.
    Я глянув, куди він указував, і справді вгледів величезного лева, що заснув на березі в затінку від скелі, яка нависала над морем.
    – Ксурі, – мовив я, – ти вийдеш на берег і вб'єш його.
    – Я вбити?! – перелякався Ксурі. – Він ковтнути мене цілком!
    Я нічого не відповів, а натомість витягнув найбільшу рушницю – розміром із добрячий мушкет, набив пороху і вклав два набої. Ще одну рушницю я зарядив двома великими кулями, а третю – п'ятьма маленькими. З мушкета я цілився звіру в голову, проте він лежав так, що лапа затуляла морду, тож я поцілив йому в лапу. Лев заревів од болю, хотів звестися, але знову повалився навзнак. Нарешті йому вдалося звестися на три ноги, і він страшно й гучно заревів.
    Я одразу ж підхопив другу рушницю і вистрілив, поціливши в голову. Лев без жодного звуку впав на землю. Ксурі розхоробрився й попросився на берег.
    Я дозволив, тож хлопець скочив у воду і, тримаючи маленьку рушницю однією рукою, другою почав гребти до берега. Підкравшись до звіра, вистрелив йому просто у вухо і добив.
    Ми вполювали дичину, але не змогли її їсти. Шкода було пороху й набоїв, які ми витратили на нікчемне м'ясо. Але тут Ксурі попросив у мене сокиру.
    – Навіщо? – здивувався я.
    – Я рубати йому голова.
    Одначе Ксурі не зміг відрубати звірові голову, а навзамін відрубав лапу – величезне лапище.
    Я ж вирішив, що шкура левова зможе нам згодитися, і ми оббілували звіра. Ксурі виявився набагато здібнішим за мене м'ясником – я не мав і гадки, як це робиться. Цілий день ми поралися коло звіра, та нарешті розстелили шкуру на даху каюти, й вона добре просохла на сонечку. Згодом я охоче спав на ній.
 

Розділ З
Кораблетроща. На безлюдному острові

 
    Днів десять-дванадцять ми рухалися на південь. Харчів залишилося зовсім мало, а на берег ми виходили тільки тоді, коли закінчувався запас питної води. Я сподівався нарешті дістатися Гамбії або Сенегалу, себто Зеленого мису, де можна було натрапити на європейський корабель. Якщо ж це мені не вдасться, я й не відав, яким курсом плисти далі: чи все-таки шукати острови, чи загинути від руки чорношкірих. Європейські кораблі, що прямували в Гвінею, Бразилію чи Ост-Індію, обов'язково причалювали до Зеленого мису, тож усі свої надії я покладав саме на нього.
    Днів за десять я помітив: берег уже не такий безлюдний. Двічі чи тричі ми, пропливаючи, бачили, як люди зібралися на березі й спостерігають за нами. Всі вони були чорношкірі й голі. Одного разу я ледь не зважився підплисти до них, проте Ксурі, мій мудрий порадник, не дозволив:
    – Не можна плавати, не можна плавати.
    Однак я трохи наблизився до берега, щоб поспілкуватися з ними. Вони радо підбігли. Зброї у них не було, тільки один мав довгу палицю, і Ксурі пояснив, що це спис. Оскільки чорношкірі добре вправляються зі списом і можуть поцілити здалеку, я тримався на віддалі. Розмовляли ми здебільшого мовою жестів: я показав, що хочу їсти. Вони ж показали, щоб я зупинив баркас, тоді вони зможуть принести м'яса.
    Я приспустив вітрило і зупинився. Кількоро чорношкірих кудись побігли і вже за півгодини принесли сушеного м'яса та зерна, яке вирощували в цій місцевості. Ми зраділи дарункам, але тепер постало питання, як отримати їх: мені не хотілося причалювати до берега, а господарі теж побоювалися нас. Тоді вони знайшли вихід: залишили м'ясо та зерно на березі, а самі відійшли подалі, поки ми перетягували дарунки на борт. Зрештою вони знову наблизилися.
    Ми жестами подякували, адже не мали нічого, щоб відплатити їм за щедрість. Але тут трапилася несподівана нагода: доки ми стояли на якорі, з гір на берег вискочило двійко величезних звірів – один гнався за другим. Це була незвична погоня, адже здебільшого тварини виходять на полювання тільки вночі. Люди на березі страшенно перелякалися, особливо жінки. Всі почали тікати, окрім чоловіка зі списом. Проте звірі пробігли повз людей і скочили у воду, один із них підплив зовсім близького до нашого човна.
    Я зарядив рушницю і наказав Ксурі зарядити ще дві. Щойно звір достатньо наблизився, я вистрелив. Звір зник під водою, та за мить знову виринув – він боровся за життя. Він повернувся до берега і швидко поплив, проте через рану, а ще через спротив води йому так і не вдалося досягнути землі.
    Неможливо описати подив бідолашних аборигенів, коли вони почули звук пострілу: дехто мало не помер від жаху, перелякано попадавши на землю. Та коли люди уздріли забиту тварину, трохи оговтались і підійшли ближче до води. Я знайшов місце, де звір потонув, бо там розпливалася кривава пляма, обв'язав здобич мотузкою і наказав чорношкірим тягнути. Вони виволочили звіра на берег, і виявилося, що це гарний плямистий леопард. У захваті чорношкірі звели вгору руки й тільки дивувалися, як я зміг забити такого здорованя.
    Інший звір, переляканий спалахом вогню та з гуком пострілу, рвучко поплив до берега, а далі погнав у гори. З такої віддалі я не міг навіть розпізнати, що це була за тварина. Чорношкірі ж виявили очевидний інтерес до м'яса забитого леопарда, тож я запропонував їм цей дарунок. Жестами я показав, що леопард тепер належить їм, і вони від душі дякували мені.
    Одразу ж вони почали білувати звіра. Ножів не мали, але використовували загострене дерево і швидко та вправно здерли шкуру – краще, ніж ми б це зробили ножами. Вони хотіли віддати нам трохи м'яса, та я відмовився, а натомість попросив шкуру. Вони радо погодилися, та ще й принесли додатково харчів, і хоча я не знав, що це таке, але прийняв подарунок. Потім я жестами попросив води і простягнув глечики – перевернув їх догори дригом, показуючи, що вони порожні. Тут-таки вийшли дві жінки і принесли величезну глиняну посудину, відпалену, я гадаю, на сонці. Я відіслав Ксурі на берег, щоб він перелив воду з посудини в наші глечики. Жінки були так само голі, як і чоловіки.
    Тепер я мав повний комплект провізії: якісь корінці, зерно, воду, – тож попрощався з приязними аборигенами та вирушив далі. Подорож моя тривала ще одинадцять днів, і більше я не наближався до берега, допоки не побачив довгий ріг землі, який випинався у море за чотири чи п'ять льє попереду. Море було тихим, тому я помалу підплив до рогу, й одразу за ним, десь за два льє, уздрів тверду землю. Я був певен: нарешті Зелений мис! Та насправді острови були ще далеченько, і якби мене підхопив сильний вітер, я міг би проминути і перший, і другий.
    Щоб поміркувати про найкращий вихід, я усамітнився в каюті й передав Ксурі стерно. Аж раптом Ксурі загукав до мене:
    – Хазяїн слати корабель із вітрила!
    Дурний хлопчисько був до смерті переляканий – йому здалося, що то колишній наш господар вислав корабель нам навперейми, але я миттю зметикував, що йому вже ніколи нас не наздогнати. Я вискочив із каюти й упізнав португальський корабель. Мені спершу здалося, що він прямує у Гвінею, та згодом я помітив, що він рухається зовсім іншим курсом і не збирається наближатися до берега. Будь-що-будь, я вирішив спробувати перемовитися з португальцями.
    Скільки міг, я напнув вітрила, але ніяк не міг наздогнати їх настільки, щоб вони мене помітили. Коли я вже впадав у відчай, моряки, схоже, побачили мене в підзорні труби і мали подумати, що це європейський баркас, який загубив свій корабель. Вони приспустили вітрила і дали мені підплисти. Я вистрілив із рушниці, подаючи сигнал про біду. Пізніше моряки розповіли, що побачили дим, але не чули пострілу. Тоді португальці лягли в дрейф і чекали на мене години зо три, допоки я не наблизився.
    Мене хотіли розпитати і португальською мовою, і іспанською, і французькою, але я не знав жодної з них, та нарешті матрос-шотландець заговорив до мене. Я розповів, що я – англієць, який утік із рабства у маврів. Рятівники одразу запросили мене на борт і перенесли мої речі.
    Не можу передати словами своєї радості – я виборсався з безнадійної халепи! Капітану корабля я волів віддати все, що мав, та він не схотів прийняти від мене нічого, а натомість запропонував доправити мене до Бразилії.
    – Я врятував вам життя, – пояснив він, – безкорисливо, бо колись, може, хтось урятує так само й моє: ніколи не знаєш, як доля повернеться! А крім того, ми пливемо аж у Бразилію, так далеко від вашої рідної домівки, тож якщо я зараз заберу все, що ви маєте, у Бразилії вам лишиться хіба що голодувати. Невже я вкорочуватиму віку людині, яку щойно врятував? Ні, нізащо. Seignior Inglese (сеньйоре англійцю), – додав він, – до Бразилії ви допливете безплатно, а свої речі зможете там обміняти на кошти, яких вам стане на дорогу додому.
    Він не тільки був милостивим до мене, а ще й заборонив матросам кривдити мене. Мої речі він забрав собі в каюту, а мені видав розписку за них – навіть глиняні глечики потрапили до переліку.
    Капітан також звернув увагу на мій баркас, – той був у прекрасному стані, – і запропонував викупити його в мене. Коли він запитав, скільки я хочу за баркас, я не зміг відповісти – нехай він сам пропонує ціну. Тоді капітан дав мені вісімдесят песо, а якщо у Бразилії хтось дасть мені більше, він доплатить різницю. Він також пропонував мені шістдесят песо за хлопця, якого вважав моїм рабом, але я не міг продати свободу Ксурі, який так допомагав мені в подорожі. Тож я пояснив ситуацію капітану, і той знайшов вихід: він забере хлопця собі, але підпише зобов'язання, що коли хлопчина навернеться у християнство, одразу зможе залишити капітана й далі жити як знає. Ксурі пристав на таку пропозицію.
    До Бразилії ми допливли без пригод і за двадцять чотири дні причалили в бухті Всіх Святих. Знову я щасливо уникнув лиха, тож мав нарешті замислитися про майбутнє.
    Ніколи не забуду, як чудово ставився до мене капітан: мало того, що не зажадав плати за подорож, та ще й дав мені двадцять дукатів за леопардову шкуру, сорок – за левову, наказав повернути мені все, що було на баркасі, а ще відкупив усе, що я схотів продати, наприклад, запаси міцних напоїв, дві з моїх рушниць, один із кавалків бджолиного воску (із решти воску я ліпив свічки). Словом, за всі свої пожитки я отримав близько ста двадцятьох песо, і з такими статками зійшов на берегу Бразилії.
    Невдовзі мене представили в домі капітанового приятеля, людини так само порядної, власника плантації та цукроварні. Я прожив у нього деякий час і навіть навчився дечого в мистецтві вирощування цукрової тростини та цукроваріння. Цукроварам велося вельми непогано, вони швидко багатіли, тож я подумав: коли отримаю дозвіл на проживання, варто буде спробувати себе у плантаторстві. А тим часом я шукав шляхів повернути собі гроші, які лишилися в Лондоні.
    Саме тому я отримав посвідку про натуралізацію, себто дозвіл на постійне мешкання, на всі гроші закупив землі і розробив план, за яким збирався організувати плантацію і збудувати собі житло, коли з Лондона прийдуть кошти.
    Сусідою моїм був португалець із Лісабона, але походив він із англійської родини на прізвище Вельс. Історія його приїзду до Бразилії була дечим схожа на мою. Я називаю його сусідою, бо його плантація межувала з моєю, і ми часто спілкувалися. Я не мав багато статків, так само й він; два роки ми хіба що вирощували харчі для себе. Та з часом прибутки наші почали зростати. На третій рік ми висадили трохи тютюну й підготували землю під цукрову тростину. Тепер нам знадобилися помічники, і я вкотре пожалкував, що розлучився з Ксурі.
    На жаль, знову скоїти дурницю було для мене звичайнісінькою справою. Зараз я взявся до діла, яке не було насправді мені до душі, і тільки-тільки почав підніматися до рівня заможності, який мені з самого початку пропонував батько. З тим самим успіхом я міг нікуди не виїжджати з рідної домівки! Дедалі частіше я казав собі: а я ж бо міг зараз спокійнісінько жити в Англії, поміж друзів, а не забратися за п'ять тисяч миль світ за очі до чужинців і дикунів, де ніхто й гадки не має, хто я та звідки.
    Не було навіть із ким перемовитися словом, хіба що зі своїм сусідою; я змушений був тяжко працювати руками; іноді мені здавалося, що я живу, як людина, яка сама-самісінька опинилася на безлюдному острові. Але часто так трапляється, коли людина починає скаржитися на долю, небеса посилають їй справжнє випробування. І коли я подумки вважав себе самітником на безлюдному острові, я ще й гадки не мав, як повернеться життя і як я жалкуватиму за втраченими можливостями.
    Ще коли я тільки-но облаштувався на своїй новопридбаній плантації, мій приятель капітан знову зібрався в подорож: три місяці його корабель готувався до нової мандрівки. Я розповів йому про кошти, які маю в Лондоні.
    – Seignior Inglese, – він завжди мене так називав – «пане англійцю», – якщо ви дасте мені доручення і напишете листа людині в Лондоні, яка зберігає ваші гроші, щоб вона переслала їх у Лісабон, то я з Божою поміччю привезу їх вам, коли вертатимусь до Бразилії. Та оскільки людина не може передбачити всього наперед, я б радив вам узяти поки що тільки сотню фунтів стерлінгів. Якщо ж перша половина коштів щасливо дістанеться свого власника, ви зможете згодом таким самим робом отримати і другу половину.
    Порада капітана була напрочуд мудрою, і я одразу на неї пристав. Я підготував листа для удовиці, яка зберігала мої гроші, а також довіреність на ім'я капітана-португальця.
    Удовиці мого давнього друга – англійського капітана – я написав про всі свої пригоди: про рабство, втечу, про зустріч із португальським кораблем у морі, про те, як людяно поставився до мене капітан-португалець, про своє теперішнє становище. У Лісабоні капітан-португалець знайшов англійського торгівця, котрий згодився передати удові листа. Дізнавшись мою історію, вона не тільки переслала мої гроші, а ще й передала капітанові-португальцю подарунок за його великодушність до мене.
    Торгівець у Лондоні придбав на сотню фунтів стерлінгів товар, який йому порадив португалець, і переслав у Лісабон. Весь товар щасливо дістався Бразилії. Тут були зокрема й такі речі, про які я, недосвідчений плантатор, спершу й не подумав: тканини і необхідний реманент для роботи на землі.
    Коли прибув корабель, я гадав, що доля нарешті зглянулася на мене. Та ще й капітан витратив власні п'ять фунтів на те, щоб привезти мені помічника, який згодився відпрацювати у мене шість років. Жодної плати за свою допомогу португалець не взяв, попросив тільки трошки тютюну, вирощеного моїми руками.
    Усі речі, які прибули з Англії, користувалися в Бразилії великим попитом: одяг, тканини, сукно, – отож я перепродав їх із великим прибутком. Мабуть, я збагатився вчетверо і залишив свого приятеля-плантатора пасти задніх.
    Але надто часто несподіване збагачення має згодом гіркі наслідки. Так сталось і зі мною. Наступного року справи на плантації йшли вельми успішно: я виростив п'ятдесят великих звоїв тютюну – кожен із них важив понад сто фунтів – і відклав їх до повернення флоту з Лісабона. В голові ж моїй почали снуватися недосяжні плани та проекти. Якби ж то я нарешті заспокоївся і далі працював на землі! Таж ні: лиха доля, проти якої застерігав мене батько, знову підмовляла мене на нерозважливі вчинки.
    Мрії, які одного разу штовхнули мене на втечу від батьків, знову не давали мені спокою. Мені замало було тихого і забезпеченого життя – кортіло всього й одразу, а натомість я опинився на дні найглибшої прірви.
    Майже чотири роки я мешкав у Бразилії; за цей час я не тільки забагатів на плантації, а й добре вивчив мову та заприятелював з іншими плантаторами й торгівцями порту Сант-Сальвадор. У їхньому товаристві я часто розповідав про дві мандрівки до берегів Гвінеї, про торгівлю з чорношкірим населенням, про те, як цінуються тут дрібнички – намиста, іграшки, ножі, ножиці, сокири, люстерка тощо, – і за них можна не лишень виміняти золотий пісок і слонову кістку, а й привезти собі чорношкірих рабів.
    Приятелі завжди з інтересом слухали мене, а найбільше їх цікавили чорношкірі раби – в той час у Бразилії така торгівля здійснювалася з дозволу королів Іспанії та Португалії, і коштували раби недешево.
    Одного ранку трійця приятелів-плантаторів завітала до мене з таємною пропозицією. Попросивши мене тримати їхні слова в секреті, вони розповіли, що мають намір спорядити корабель до Гвінеї – хочуть привезти собі рабів для роботи на плантаціях. Усього-на-всього один вояж! Мене ж вони запрошували у ролі суперкарго, тобто відповідального за торгову оборудку у Гвінеї, і запропонували добру частку прибутку.
    Лиха година штовхнула мене пристати на цю пропозицію!
    Я з радістю дав згоду, коли тільки хтось пригляне за моєю плантацією, доки мене не буде. На випадок загибелі я склав заповіт на користь капітана-португальця, який порятував мені життя. Половину статків, отриманих із продажу плантації, я відписував йому, а другу половину він мав переслати в Англію.
    Коли б я так само ретельно обмірковував, чи варто мені взагалі вирушати у подорож, як я готувався до неї! Коли б я тільки пам'ятав, скільки разів уже море повставало проти мене!
    Компаньйони спорядили корабель і придбали необхідні товари. Лихої днини 1 вересня 1659 року я вирушив у путь – це був той самий день календаря, якого вісім років тому я вчинив проти волі батьків у Гуллі.
    На кораблі ми везли сто двадцять тонн товару (здебільшого дрібничок: намист, дзеркалець, ножиць, ножів, сокир тощо) і шість гармат; в команді було чотирнадцять моряків, окрім капітана.
    Щойно ми зійшли на борт, як підняли вітрило і, спрямувавши корабель на північ від узбережжя, мали намір відійти на десять-дванадцять градусів північної широти, а після цього взяти курс на Африку. Весь час, поки ми йшли до мису Святого Августина, погода стояла чудова, хіба що занадто спекотна. Тут ми вийшли у відкрите море і втратили землю з поля зору. Ми взяли курс на острови Фернанду-ді-Норонья, проминули їх і за дванадцять днів опинилися на семи градусах двадцяти двох мінутах північної широти.
    І тут ми потрапили в страшний ураган – справжній торнадо. Почався він на південному сході та швидко рухався на північний захід, але зрештою зупинився на північному сході. Дув такий шалений вітер, що дванадцять днів ми нічого не могли вдіяти, просто лягли в дрейф і чекали вироку долі. Ніхто на кораблі вже й не сподівався на порятунок.
    На біду, ще й один із матросів помер від тропічної лихоманки, а інший разом із юнгою опинився за бортом. На дванадцятий день погода трохи заспокоїлась, і капітан провів виміри та визначив, що ми зараз приблизно на одинадцятому градусі північної широти, але на двадцять два градуси довготи далі від мису Святого Августина. Тобто перебували ми зараз десь побіля Гвіани на півночі Бразилії, поміж річками Амазонкою й Оріноко, яку ще називають Великою Рікою. Корабель протікав, і капітан мав швидко вирішити, як йому чинити.
    Я не хотів повертатися до берегів Бразилії. Ми ще раз проглянули карту узбережжя Америки і вирішили, що нема сенсу причалювати, допоки ми не наблизимося до островів у Карибському морі. Ми взяли курс на Барбадос і, тримаючись далі в морі, щоб нас не затягло в Мексиканську затоку, сподівалися за п'ятнадцять днів досягти землі – без зупинки ми ніяк не допливли б до Африки.
    Саме тому ми взяли курс на норд-ост і мали надію нарешті дістатися островів, які належали Англії. Але доля знову насміялася з нас. Коли корабель перебував на широті дванадцяти градусів вісімнадцятьох мінут, налетів новий шторм і потягнув нас на захід, де закінчувалися всі знані нами шляхи, де мешкали тільки дикуни, тож навіть якби ми врятувалися з моря, більше б не мали надії повернутися додому.
    Вітер дедалі дужчав. Зненацька один із матросів гукнув: «Земля!» – та ще не встигли ми повибігати з кают, щоб роззирнутися, як корабель сів на мілину. Судно різко загальмувало, а прибережна хвиля накрила нас із головою. Ми були певні, що тут усім нам і кінець, але дивом встигли поховатись у трюмі.
    Людині важко описувати страшні події, які вона пережила. Ми не знали, до яких берегів прибилися, був це острівець – чи великий суходіл, мешкають тут люди – чи місцевість ненаселена. Шторм не вщухав, і кожної хвилини ми очікували, що корабель просто розтрощить на друзки. Моряки перезиралися між собою, і в очах кожного читався смертний вирок. Ми вже готувалися в останню путь, – а що нам іще лишалося? Єдиною примарною надією було те, що корабель ще й досі не розвалився, а капітан запевняв: вітер починає стишуватися.
    Ми сиділи на мілині, і не було надії, що корабель знову випливе на глибоку воду. Перед штормом ми встигли підготувати байдак, проте вже перша висока хвиля розтрощила його об стерно і змила за борт. Іще один човен поки що залишався цілим, але ж як спустити його на воду? Та часу на роздуми не було – корабель уже дав тріщину.
    Старпом за допомоги матросів нарешті спустив другий байдак побіч корабля, ми всі зійшли в нього і віддалися на волю провидіння.
    Та насправді скочили ми з дощу та під ринву: хвилі здіймалися такі височенні, що мали ось-ось поглинути наш вутлий човник, і тоді ми всі вже напевне підемо раків годувати. Вітрил на байдаці не було, та навіть якби й були, чи змогли б ми їх підняти? Ми з усієї снаги гребли веслами до землі, а серце стискалося від страшного передчуття: щойно ми наблизимося до берега, високі прибережні хвилі помотлошать човен на тріски. Покладаючи всі надії на Бога, ми чимдуж гребли до землі, тим самим наближаючи свій кінець.
    Не відали ми, який берег чекає нас попереду – кам'янистий чи піщаний, високий чи плаский. Лишалася єдина можливість порятунку: якимсь дивом зайти у лиман річки, бо тільки там ми могли сподіватися виплисти на тиху воду. Проте що ближче ми підходили до землі, то примарнішою ставала надія: жодної річки не проглядалося поблизу, а земля мала вигляд страшніший, ніж море.
    Ми пропливли із півтора льє – і раптом на нас іззаду стрімко впала застрашлива хвиля. Це був смертний вирок. Байдак миттю перекинувся. Ми не встигли вигукнути «Боже!», як море поглинуло нас.
    Не можу описати свого стану, коли я поринув під воду. Хоч я плавав дуже добре, проте ніяк не міг вискочити на поверхню, щоб хапнути ротом повітря. Аж тут найбільша хвиля просто викинула мене на берег – і відкотилася, полишаючи моє напівмертве тіло на сухому. Я ще був при тямі, тож змусив себе звестися й повзти подалі від берега, бо вже наступна хвиля знову злизне мене в море. Але я розумів, що другої ворожої хвилі мені все одно не уникнути; я зібрав усі сили, щоб прийняти удар, і сподівався: хвиля штовхне мене ще далі на берег. Треба було тільки втриматися, щоб вона не потягла мене за собою назад у море.
    За мить хвиля накрила мене з головою – я опинився на двадцять чи й тридцять футів під водою і відчував, з якою страшенною силою тягне мене на берег. Я затамував подих і тільки гріб з усієї снаги. Уже почав задихатися, аж тут нарешті голова моя виринула над поверхнею води – двох секунд мені вистало на те, щоб ковтнути повітря і відновити сили для дальшої боротьби.
    Мене знову накрило водою, та цього разу ненадовго. Я відчув, що хвиля почала відкочуватися, і вчепився землі, щоб вода не потягла мене за собою. Ноги мої вперлись у ґрунт. Кілька секунд я лежав непорушно, поки не відчув, що хвиля відкотилася, а тоді з останніх сил звівся на ноги й побіг. Але й це не врятувало мене від роз'ятреного моря – ще двічі хвилі накривали мене, ще двічі шарпали й кидали на плаский берег.
    Останній кидок ледь не став для мене фатальним: височенна хвиля шпурнула мене на камінь, і я знепритомнів. Якби одразу за першою йшла наступна хвиля, вона б, поза сумнівом, потопила мене. Проте мені пощастило, і перш ніж море знову накотило, я трохи прийшов до тями. З усієї моці я вчепився в камінь, затамував подих і чекав. Перечекавши жахний удар хвилі, я звівся на ноги й помчав, і хоча наступна хвиля захопила мене, я вже настільки відбіг углиб острова, що вона не могла збити мене з ніг і потягти за собою в море. Промчавши ще трохи, я зрештою вискочив на сухе і важко опустився на траву – уже недосяжний для моря.
    Я сидів на березі й дякував Богові за порятунок. Як описати стан душі, яка однією ногою стояла на краю могили? «Бо й радість, як біда, вражає перш».
    Розмахуючи з радості руками, я розгублено блукав берегом, а в голові билася одна думка – про мій чудесний порятунок. Потім прийшов спогад про загиблих товаришів – окрім мене, навряд чи зосталася хоч одна жива душа. Від команди не лишилось і сліду – тільки три кашкети, одна кепка і два розпарованих черевики. Далеко в морі лежав наш потрощений корабель, і я не міг повірити, яким дивом зміг сам дістатися берега.
    Та щойно минув перший захват від дивовижного порятунку, як я почав роззиратися – де я і що маю чинити далі? Важкі думки одразу напосілися на мене: я був мокрий до нитки і не мав іншого одягу, крім того, що на мені; не мав я також ні харчів, ні питва – мені лишалося хіба що померти з голоду чи стати здобиччю хижаків. Та що найгірше – не мав я жодної зброї, щоб полювати на дичину або захиститися, щоб самому не стати дичиною. У кишені в мене лежали тільки ніж, люлька та трошки тютюну в табакерці. Коли я збагнув, у якій безвиході опинився, то ледь не збожеволів із туги. Мов причинний, я бігав берегом аж до ночі. А коли спустилися сутінки, думки мої переключилися на диких тварин, які, поза сумнівом, водяться в цій частині світу і які обов'язково поночі вийдуть на полювання.
    Єдиним порятунком було видертися на яке-небудь густе й колюче дерево – ялину абощо – і пересидіти ніч, а вже на другий день вирішувати, якої саме смерті чекати, бо й крихти надії на життя я не мав. Я відійшов від берега на одну восьму милі, шукаючи питної води, – і несподівано, на свою радість, знайшов її! Я напився, пожував трохи тютюну, щоб відбити голод, знайшов дерево і заліз на нього. Там я вмостився так, щоб уві сні не впасти на землю. Для захисту я вирубав довгу палицю й облаштувався у своєму тимчасовому притулку. Я був такий змучений, що миттю поринув у сон. Спав я міцно і зручно, незважаючи на жахливі умови, а зранку почувався бадьорим, як ніколи.
 

Розділ 4 Перші тижні на острові

 
    Прокинувся я за білого дня. Погода стояла ясна, шторм ущух, море не бурунилось і не ревло, як напередодні. Та найбільше мене здивувало, що за ніч море підштовхнуло наш корабель майже до того каменя, на який учора безжально шпурнуло мене. Тепер від берега до корабля було близько милі. Судно стояло вертикально, і я вирішив доплисти до нього, щоб урятувати хоч якісь пожитки, котрі могли мені придатися.
    Коли я спустився зі сховку на дереві, то роззирнувся і помітив байдак, який прибоєм викинуло на берег, милі за дві праворуч од мене. Я попрямував у той бік, але не зміг дістатися човна: на шляху постала нездоланна перепона – затока завширшки в цілу милю. Тож я повернувся до попереднього плану – спробувати потрапити на корабель, щоб пошукати хоч якісь корисні речі.
    Після опівдня море зовсім заспокоїлося, а з відпливом – відступило так далеко, що чверть милі я йшов по сухому. Звідси стало видно таке, від чого серце моє стислося: корабель майже не постраждав, і якби ми всі залишалися на борту, вся команда заціліла б і щасливо прибилася до берега. Я мав би побіч себе товаришів, а не опинився на незнайомому березі цілком самотнім. На очах мені виступили сльози, але сльозами горю не зарадиш, і я намірився добитися-таки до корабля. Я зняв верхній одяг (стояла страшна спека) і пірнув у воду.
    Коли я доплив до корабля, труднощі мої тільки почалися: я гадки не мав, як мені видертися на борт. Судно стояло у воді, борт вивищувався над хвилями, а я не мав нічого, чим би за нього зачепитися. Двічі я обплив навколо корабля і за другим разом уздрів кінець канату, якого не примітив спершу. Канат звішувався з носа корабля так високо над водою, що я з величезними складнощами зачепився за нього і видряпався у носовий кубрик. Тут виявилося, що дно корабля пробите і крізь діру набралося повно води. Проте корабель лежав на твердому піску, корма його задерлася вгору, а ніс зануривсь у воду; уся кормова частина судна підносилась над водою і була цілком сухою, тож найперше мені треба було визначити, які пожитки зіпсувалися, а які ще можна буде використати.
    На щастя, виявилося, що харчі не змокли у воді; я був такий голодний, що насамперед завітав на камбуз і наповнив кишені сухарями й печивом, а потім, обстежуючи судно, потроху жував собі. У каюті знайшлася дещиця рому, і цього було достатньо, щоб підтримати бойовий дух за таких сумних обставин. Тепер мені потрібен був човен, щоб доправити на берег найпотрібніші речі.
    Який сенс сидіти й чекати на щось, чого ніколи не станеться? Безвихідь зробила мене вигадливим. На кораблі були запасні бруси, рангоутне дерево на лаги, запасні стеньги. Я вирішив використати все це і перекинув через борт, спершу добре перев'язавши канатом, щоб дерево трималося купи. Далі я підтягнув дошки ближче до борту, чотири широкі бруси зв'язав за кінці так, що вийшла подоба плоту, а згори настелив упоперек дощок, тож тепер міг вільно ходити своїм новоспеченим плотом. Щоправда, він не витримав би значної ваги – дерево було занадто тонким. Отож я взявся до роботи і розпиляв стеньгу на три частини, а потім, докладаючи нелюдських зусиль, приладнав їх до свого плоту. Снаги мені надавала тільки надія, то тепер я матиму які-не-які пожитки, на котрі ще вчора й не сподівався.
    Тепер пліт міг витримати вантаж, і варто було поміркувати, що саме я хочу взяти та як застерегтись, аби речі не змокли у воді. Але вихід знайшовся дуже швидко: спершу я настелив на плоті всі лаги, які мав, а згори поставив три великі моряцькі скрині. Першу я наповнив харчами – хлібом, рисом, голландським сиром, сушеним козиним м'ясом; ще на кораблі лишалося трошки зерна, яким ми годували свійську птицю, але під час шторму всі птахи загинули. Було трохи ячмінного та пшеничного борошна, та згодом я виявив, що борошно попсували щури. Кілька ящиків із міцними напоями, що належали нашому шкіперу, і п'ять галонів вина я також перетягнув на пліт. їх я не запаковував у скрині, бо в цьому не було потреби.
    Поки я працював, почався приплив, і я у розпачі зауважив, що мій одяг, який лишився на березі: куртку, сорочку, жилет, – усе змило в море. Зостався я в самих бриджах, у яких і приплив на корабель, та в панчохах. Довелося шукати собі якогось одягу. Цього добра знайшлося багато, але я взяв собі тільки найнеобхідніше, бо найперше мені треба було подбати про речі важливіші – інструменти, які згодяться для роботи на березі. Пошуки забрали багацько часу, та зрештою я натрапив на теслярську скриню – у моєму становищі це був просто дарунок долі, цінніший, ніж повний корабель золота. Усю скриню я просто завантажив на пліт, навіть не перевіряючи її вмісту, бо вже не мав на це часу.
    Варто було подбати про зброю. У великій каюті зберігалися дві прекрасні мисливські рушниці та два пістолі. Найперше я перетягнув на пліт саме їх, прихопивши заодно порох і кулі. Взяв я також дві старезні іржаві шаблі. Я пам'ятав, що на кораблі мають бути три діжки пороху, проте не пригадував, де наш гармаш їх тримав. Кінець кінцем мені вдалося розшукати їх; дві виявилися сухими, а третя набралася води. Отож дві діжки пороху я перетягнув на пліт. Крім того, я завантажив дві пилки, сокиру та молоток. Більш-менш я себе забезпечив, і варто було поміркувати, як дістатися берега з усім цим скарбом. Я не мав ні вітрила, ні весел, ні правила, а найменший вітерець загрожував перевернути хистку посудину.
    Але море було лагідним, починався приплив, а слабенький легіт дув до берега. Я відшукав кілька зламаних весел із розбитого човна і відчалив. Приблизно з милю я проплив спокійно, хоча пліт протягнуло трохи далі від того місця, де мене вчора викинуло на берег. З цього я зробив висновок, якщо вже є течія, десь неподалік може бути річка або струмок, а річковий лиман може послужити мені гаванню, де я спокійно причалю до берега.
    Так і сталося: очам моїм відкрилася невеличка затока, течія нестримно тягнула мене туди, тож я спрямував пліт так, щоб триматися середини затоки.
    Але тут я ледь не зазнав другої кораблетрощі, яка, либонь, просто розбила б мені серце. Я зовсім не знав узбережжя, і коли мій пліт одним кінцем сів на мілину, він так накренився, що всі пожитки з'їхали набік і заледве не потопилися. У розпачі я підпер скрині спиною і не знав, що діяти: самотужки я не міг зрушити пліт із мілини. Отак я простояв із півгодини, допоки приплив не підхопив плоту. Тоді я схопився за весла і почав скеровувати посудину глибше в затоку – й нарешті уздрів річку. Я не знав, чи варто підніматися вище по ріці, тож вирішив причалити якомога ближче до морського узбережжя.
    За деякий час я помітив невеличку печеру по праву руч; великих зусиль мені коштувало спрямувати туди пліт. Із кількох спроб мені це вдалося. Але й тут на мене чигала небезпека: берег був крутим, тож я будь-якої миті міг потопити свій безцінний вантаж, адже не було де гарненько причалити. Тому я чекав найвищої точки припливу, а весло використовував замість якоря, щоб стримати рух плоту, і врешті-решт вода винесла мене на мілину. Коли я помітив, що води навколо – не більш як на фут завглибшки, то відштовхнувся веслами й викинув пліт на узбережжя, а потім миттю занурив обидва весла у пісок, аби зупинити пліт. Отак я тримався непорушно, допоки не почався відплив і всі мої пожитки сухими й неушкодженими не опинилися на березі.
    Треба було добре обстежити околицю і вибрати собі гарну місцину для житла, де майну моєму не загрожували б жодні несподіванки. Я ще й досі не знав, де саме опинився. Був це континент чи острів? Населений чи безлюдний? Мешкали тут хижаки чи ні? Менш ніж на милю попереду височів скелястий пагорб – найвищий серед цілої шереги пагорбів на північ од мене. Узявши мисливську рушницю та пістоль, а також ріг із порохом, я вирушив на верхівку пагорба на розвідку. З великими труднощами видряпавшись нагору, я побачив, що доля моя незавидна: я перебував на острові, зусібіч оточеному морем. Ніде поблизу не було видно великої землі, окрім кількох скель, які виступали з води, і двох невеличких острівців, менших за мій, на відстані близько трьох льє на захід.
    Збагнув я і те, що мій острів – цілком безлюдний. Мабуть, тут мешкають які-небудь дикі звірі, та поки що я не бачив навіть їх. Зате кругом літало безліч птахів. Я не знав, що це за птахи і чи можна їх їсти. На зворотній дорозі я уполював великого птаха, що сидів на дереві якраз там, де починався ліс. Мабуть, це був перший постріл, що пролунав на цьому острові з дня сотворення світу. Тільки-но я вистрілив, як звідусіль злетіли цілі хмари пернатих; вони збентежено ґелґотали і били крильми. Я не міг упізнати серед них жодної відомої мені пташки. Що ж до птаха, якого я вполював, то він схожий був на яструба і пір'ям, і дзьобом, але не мав яструбиних пазурів. М'яса його я не зміг їсти.
    Я цілком задовольнився першою розвідкою і повернувся до плоту, щоб перетягнути пожитки на берег. Цим я й займався до самого вечора. Я ще не вирішив, як мені перебути ніч, бо страшнувато було влягатися спати на землі – раптом поночі мене ковтне який-небудь хижак? Тільки згодом я переконався, що для таких страхів на острові не було жодних підстав.
    Отож я забарикадувався поміж скринь, які витягнув на берег, таким чином змайструвавши собі подобу хижі. Що ж до їжі, я поки що не знав, чим харчуватимусь далі, бо крім птахів, примітив на узліссі хіба що двох чи трьох тваринок, схожих на зайців.
    Думки мої повернулися до корабля: можна зробити спробу переправити на берег більше корисних речей, наприклад, канати й вітрила, тож я постановив здійснити ще одну вилазку на корабель. Я ж бо був певен, що найперший шторм уже точно його розтрощить, тому вирішив відкласти всі нагальні справи й добути з корабля все, що тільки можливо. Треба було поміркувати, як краще вчинити з плотом – використати старий чи змайструвати новий? Добре розмисливши, я дійшов думки: краще за все самому доплисти до корабля, а там уже змайструвати новий пліт. Та тепер я роздягнувся не на березі, а в своїй хижі, і зостався тільки в картатій сорочці, лляних штанях і легких сап'янцях.
    На борт корабля я дістався таким самим робом, як і першого разу, та приготував новий пліт. Маючи вже досвід, я подбав про те, щоб пліт не виявився ні залегким, ні затяжким; я навантажив його найнеобхіднішими речами: у теслярському відсіку знайшов три мішки цвяхів (великих і маленьких), здоровезну викрутку, дюжину топірців і, що найголовніше, таку важливу річ як гострильний камінь. Крім цього, я позичив кілька речей у гармаша: дві чи три залізні ломаки, дві діжки мушкетних куль, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю і трохи пороху, а також цілий великий мішок дробу.
    Крім того, я зібрав увесь одяг, який тільки зміг відшукати, запасне вітрило, гамак, кілька сінників. Навантаживши другий пліт, я щасливо дістався берега.
    Я дещо хвилювався, що поки перебуватиму в морі, на березі звірі пожеруть мої харчі. Проте коли я повернувся в хижу, то не знайшов у ній жодних слідів чийогось перебування. Тільки на одній скрині сиділа тварина, схожа на кішку. Коли я наблизився, кішка відбігла на кілька кроків і зупинилася. Вона сиділа спокійно і дивилася мені просто в очі, начебто хотіла завести зі мною знайомство. Я виставив перед собою рушницю, але ж кішка ніколи перед тим не бачила рушниць, тож і не злякалася й не думала тікати. Тоді я кинув їй шматочок печива, хоча запаси мої й так були незначними. Кішка підійшла, понюхала та з'їла печиво. Вона вдоволено поглянула на мене, начебто просила ще. Я розвів руками: не міг же я віддати їй усі харчі! Кішка пішла собі геть.
    Коли я перетягнув на берег і другий вантаж (довелося діжки з порохом відкрити, бо вони виявилися занадто тяжкими, і пересипати порох у мішки), я вирішив змайструвати собі намет із вітрила та рейок, які зрубав саме з цією метою. В наметі я сховав усе, що могло змокнути під дощем чи зіпсуватися на сонці. Порожніми скринями я загородив намет, щоб захиститися від наглого нападу людини або ж звіра.
    З дошки я змайстрував собі двері до намету, постелив на землі постіль і, поклавши в головах два пістолі, а рушницю побіч себе, вперше спокійно ліг спати і міцно проспав усю ніч. Я був дуже змучений, адже попередньої ночі спав погано, а весь день тяжко працював, перевозячи речі з корабля на берег.
    У мене були такі запаси різноманітного реманенту, яких, певно, ніхто ніколи не мав, але я й далі не міг заспокоїтися: поки корабель стоїть на мілині, я просто зобов'язаний дістати з нього все можливе: канати й мотузки, парусину, з якої в разі потреби можна зробити вітрила, діжку з підмоклим порохом. Крім того, я хотів зрізати всі вітрила і частинами перетягнути їх на берег, – вітрил із них уже все одно не пошиєш, зате парусину можна використати для намету.
    Я вже зробив п'ять чи шість мандрівок на корабель і гадав, що більше нічого на ньому не знайду, коли зненацька натрапив на величезну діжу зерна, три діжки рому, коробку цукру і кадіб білого борошна. Знахідка надзвичайно здивувала мене, адже я гадав, що більше нічого на кораблі немає, окрім, звісно, харчів, які підмокли у воді. Зерно я пересипав у мішки, які наробив із парусини, і всі свої знахідки щасливо доправив на берег.
    Наступного дня я мав здійснити останню мандрівку. На кораблі вже нічого не лишалося, тож я вирішив зрубати всі канати і переправити на берег усі залізні ланцюги. Та цього разу мені не так поталанило: пліт виявився перевантаженим, його дуже важко було скерувати в затоку, де я зазвичай причалював. Пліт перевернувся, і я, разом з усіма скарбами, опинився у воді. Мені нічого поганого не зробилося, берег-бо був зовсім близько, але я втратив свій вантаж. Щоправда, коли почався відплив, більшість речей я знайшов на піску. Я працював, як проклятий, щоб перетягнути все це на берег, особливо залізні ланцюги!
    Вже тринадцять днів я жив на острові, одинадцять разів сплавав на корабель і забрав усе, що може перенести пара рук. Якби й далі стояла тиха погода, я, либонь, розібрав би корабель на трісочки й перевіз їх також. Та одного дня погода зіпсувалася, здійнявся вітер. Я саме залізна борт і востаннє обнишпорював каюту, певен: тут уже нічого нема, – аж раптом помітив шафку з шухлядами, в яких знайшлися леза до гоління, великі ножиці, дюжина ножів і виделок, а в одній шухлядці – гроші. Тут були монети: і європейські, і бразильські, і песо, і золоті, і срібняки, – загалом на суму тридцять шість фунтів стерлінгів.
    Я тільки й посміхнувся, коли уздрів гроші. «Марнота! – вигукнув я сам до себе. – Чого варті для мене зараз гроші? Немає сенсу і брати їх! Усі вони – не дорожчі за ножа! Тож і лишайтеся на борту та йдіть на дно, як річ цілком непридатна»… Але, трохи поміркувавши, все-таки вирішив забрати гроші собі, загорнув у шмат парусини і сховав у кишеню. Я саме готувався змайструвати ще один пліт, аж тут небо потемніло, вітер почав лютувати; за чверть години з берега подув свіжий бриз. Тільки зараз я збагнув, що в такий вітер не зможу в'язати пліт, тож треба швидко забиратися з корабля, доки не почався приплив – інакше я просто не дістануся берега. Я стрибнув у воду й поплив, але плисти було дуже тяжко: по-перше, всі кишені мої були натоптані різноманітними дрібничками, а по-друге, вода почала чинити опір. За деякий час здійнявся справжній шторм.
    На моє щастя, я вчасно добився до берега й заховався в наметі, оточений своїми скарбами, почуваючи себе в цілковитій безпеці. Всю ніч дув дужий вітер, а зранку, коли я вийшов на берег, то вже не побачив свого корабля! Я трохи розхвилювався, але заспокоював себе думкою, що встиг переправити на берег майже всі корисні речі. І взагалі, то не моя була провина, що я більше не зміг нічого взяти з корабля.
    Згодом море викинуло на берег уламки судна, та що я вже міг із ними вдіяти?
    Думки ж мої тепер зосередилися на питанні, як захиститися від хижаків чи дикунів, якщо такі раптом мешкають на острові. Треба було вирішити, як найкраще облаштувати своє житло – викопати землянку чи поставити великий намет, і зрештою я постановив збудувати щось середнє.
    Дуже скоро я збагнув, що обрав не найкращу місцину для житла: земля була низька й заболочена, ще й море зовсім поруч; до всього, за питною водою теж доводилося ходити далеко. Я вирішив пошукати кращого місця.
    Отож, треба було знайти куточок сухий і з питною водою поблизу. По-друге, непогано б мати захист від палючого сонця. По-третє, місце має бути укріплене на випадок нападу хижаків – звірів чи людей, усе одно. По-четверте, я хотів обов'язково бачити море: якщо Бог пошле мені на порятунок корабель, я не маю права втратити нагоду ще здалеку побачити його! Навіть тепер надія на спасіння не полишала мене.
    Пошуки привели мене в чудове місце: невелика рівнина впиралась у пагорб. Схил його був таким крутим, що згори на рівнину ніхто б не зміг спуститися. В пагорбі ж я побачив невелике заглиблення, начетам був вхід до печери. Але згодом виявилося, що печери все-таки немає.
    Саме тут, на порослій травою рівнині перед заглибленням у скелястому горбі, я вирішив ставити намет. Рівнина була невеличка – не більше сотні ярдів завширшки – і помалу спускалася в море. Розташована вона була на північному заході острова, тож пагорб добре захищав мене від палючого сонця: мого житла сягали тільки призахідні промені.
    Перш ніж ставити намет, я окреслив перед заглибленням у скелі півколо радіусом у десять ярдів і по всьому півколу у два ряди забив у землю міцні загострені палі. Вони здіймалися на п'ять із половиною футів над землею. Поміж рядами не було й шістьох дюймів.
    У це міжряддя до самого верху я напхав канатів, які притягнув із корабля, а зсередини добре підпер огорожу. Тепер ніхто не зміг би ні подолати міцний паркан, ні перелізти через нього. Мені довелося добряче попрацювати, особливо коли я рубав і загострював палі, а потім забивав їх у землю.
    Всередину я не заходив через двері, а залазив драбиною, і коли я опинявся за огорожею, то прибирав драбину. Отак я цілковито захистився від світу, хоча згодом виявилося, що не було потреби аж для таких застережних заходів – вороги не чигали на мене на острові.
    З великими труднощами я переніс усі свої пожитки за загорожу, а всередині поставив намет. Щоб захиститися від злив, які лютують тут у сезон дощів, намет я зробив подвійним – маленький всередині, а над ним більший. Дах я накрив просмоленою парусиною, яку врятував із корабля з іншими вітрилами.
    Тепер я уже міг спати не на сінниках, які переніс на берег, а гойдатися в гамаку– колись він належав старпому.
    У наметі я заховав харчі і все, що могло змокнути під дощем. Після цього почав довбати печеру в пагорбі. Землю та каміння я перетягнув попід огорожу й облаштував собі терасу, яка здіймалася на півтора фути над землею. Печера в пагорбі слугувала мені коморою.
    Не один і не два дні я витратив на облаштування житла, і за цей час відбулися ще деякі події. Коли я саме планував будівництво, насунулася гроза, вперіщив шалений дощ. Гримнув грім і зблиснула блискавка. І зразу я сіпнувся від жахливої думки: порох! Серце мені стислося від жаху: якщо блискавка влучить у порох, як я полюватиму на дичину?! Я так перелякався за порох, що цілком забув про небезпеку, яка могла чигати на мене.
    Щойно гроза вщухла, я закинув будівництво, а натомість почав шити мішки та майструвати невеличкі скрині, щоб розділити порох і не зберігати його весь гамузом. Так він хоч не весь одразу згорить! На це в мене пішло зо два тижні, і кінець кінцем я розділив порох (близько ста сорока фунтів вагою) на сотню пакунків. Що ж до діжки з підмоклим порохом, то нею я поки що не переймався, а помістив у печеру, яку пишно називав кухнею. Решту пороху я поховав у ямах поміж каміння, щоб він не змок, і добре означив місця, де я його прикопав.
    Тим часом майже щодня я виходив із рушницею на полювання, щоб трохи відволіктися від роботи і, можливо, підстрелити поживну дичину. Хотілось і краще вивчити околиці. У першу ж вилазку я виявив, що на острові водяться кози. Це відкриття надзвичайно мене втішило. Проте кози були зовсім дикі, вони лякалися кожного руху й звуку, і підкрастися до них було майже неможливо. Та я не впадав у відчай, а натомість вирішив початувати на них. Я помітив, що коли кози стрибали поміж скель, а я стояв у долині, вони, щойно помітивши мене, починали перелякано втікати. Коли ж я блукав поміж скель, а вони паслися в долині, то зовсім не звертали на мене уваги. З цього я зробив висновок, що вони здебільшого дивляться вниз і не помічають того, що розташоване вище їхнього поля зору. Отож згодом я завжди чатував на них поміж скель і час од часу міг підстрелити на обід чудову дичину.
    За першим разом я підстрелив козу з молочним козеням. Я одразу пожалкував, що вчинив так необачно. Коли коза впала від мого пострілу, козеня лишалося коло матері, допоки я не підійшов і не завдав тушу собі на плечі. І навіть після цього воно причепилося до мене й пострибало навздогін. Біля хижі я поклав козу на землю, взяв на руки козеня й переніс через паркан. Там я сподівався нагодувати його і згодом приручити, але воно не схотіло їсти, тож зрештою я змушений був забити його на харч. М'яса двох кіз мені вистало надовго, бо їв я небагато, а особливо беріг хліб.
    Коли я облаштував житло, треба було подбати про місце, де я міг би розводити ватру, і про дрова. Отож і про це, і про те, як я розширив печеру, і про інші зручності я розповім згодом, а зараз хотів би поділитися думками, які обсідали мене весь це час.
    Я опинився на безлюдному острові далеко від морських шляхів, тож мав усі підстави вважати, що небеса покарали мене і решту життя я маю збавити у цьому пустельному куточку світу. Розмислюючи про майбутнє, я не міг стримати сліз, бо за таких обставин не здатен був навіть подякувати Господу за своє врятоване життя. Та одного дня, коли я з рушницею блукав узбережжям, інші думки зринули в моїй голові. «Пригадай собі, – почав я міркувати, – де зараз твої приятелі-моряки? Хіба не одинадцятеро вас сиділо в байдаці? І де ж тепер десятеро з команди? Чому ніхто не врятувався, окрім тебе, чому ти мусиш вештатися тут одинаком?» Я поглянув на море і збагнув: нема такого зла, що не несло б у собі хоч часточку добра.
    Пригадалося також, як непогано я облаштувався на острові, а цього б не сталося, якби корабель дивом не зацілів (шанси ж його були тисяча до одного)! Що б я робив без зброї, без набоїв, без реманенту, без одягу й намету над головою? Та все одно мене не полишали сумні думки про цілковиту самотність на безлюдному острові. Я почну життя спочатку, і нехай усе буде так, як має бути. За моїми підрахунками, я опинився на страшному острові ЗО вересня. Сонце стояло в мене просто над головою, і я приблизно підрахував, що перебуваю на широті дев'ятьох градусів двадцяти двох мінут на північ від екватора.
    Через десять-дванадцять днів мені спало на думку, що я швидко втрачу лік часу, коли в моїх запасах скінчиться і папір, і чорнило, і пера. Я не знатиму, коли будень, а коли свята неділя. Тому я відпиляв дерев'яну дошку, прибив її на хрестовину і вкопав на березі, куди мене вперше викинула хвиля. На дошці я викарбував напис: «У цьому місці я ступив на берег 30 вересня 1659 року».
    На товстій палі хрестовини, де кріпилася дошка, я щодня ножем карбував зарубку. Кожна сьома зарубка була довшою, ніж інші, і таким чином я вів свій календар, відраховуючи тижні, місяці й роки.
    Ще одне призабув: на кораблі з нами мешкали двійко котів і собака; про їхні видатні пригоди я розповім свого часу. Котів я перевіз на острів на плоті, а собака сам стрибнув із корабля у воду й доплив до берега того ж таки дня, коли я доставляв на берег свій перший вантаж. Багато років поспіль він вірою і правдою служив мені. Мені не треба було нічого, що він готовий був уполювати для мене; мене не радувало його мовчазне товариство – понад усе я хотів, щоб собака заговорив до мене. На жаль, він не вмів говорити.
    Згодом серед речей, врятованих із корабля, я знайшов дрібниці, котрі спершу вважав не надто потрібними. Серед них були пера, чорнило, папір, що належали капітанові, старпому та теслі, а також кілька компасів і математичних приладів, підзорних труб, карт, книжок із навігації, – усе це я зібрав докупи, ще не знаючи, знадобляться вони мені чи ні. Поміж цих речей було також три Біблії, котрі мені прислали з Англії, кілька португальських книжок, а ще декілька молитовників. І доки мені вистачало чорнила, я вів охайні записи. Коли ж чорнила забракло, я не зміг продовжувати – не знайшов жодної рослини, з якої міг би зробити чорнило сам…
    А того дня я перебирав подумки речі, які мені були так потрібні, проте яких я не зміг узяти на кораблі: по-перше, великий запас чорнила; по-друге, мені необхідна була гостра лопата, щоб копати, і квадратна шупля, щоб відкидати землю; бракувало голок, шпильок, ниток; кепсько було спати без постільної білизни, та згодом я пристосувався.
    За браком реманенту кожна нескладна робота перетворювалася на тяжкий труд. Так я промучився майже цілий рік, заки обладнав свій намет і скінчив огорожу довкруж нього. Палі, які я забивав навколо житла, були такими важкими, що я ледь міг підняти їх, тому рубати їх було неймовірно складно, а ще важче було волочити додому. На першу палю в мене пішло три дні: два дні я рубав і загострював кінці, а на третій день заледве доволік палю з лісу. Для цього придалися залізні гаки, хоча вони й перетворювали роботу на тяжку муку, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Та що за біда мені з того? На безлюдному острові я маю вдосталь часу. Та й що матиму до діла, коли ця важка робота нарешті скінчиться? Блукати островом у пошуках їжі? То я й так майже щодня змушений це робити…Дедалі частіше я замислювався над станом, у якому опинився. Свої міркування я записував – не для когось, хто може опинитися на безлюдному острові після мене, – це занадто неймовірно, – а для того, щоб хоч якось упорядкувати думки. Розсудливість брала гору над відчаєм, я втішав себе, як міг, тож наважився на кожне погане знайти щось хороше, так би мовити, звести дебет із кредитом, щоб хоч трошки втішити себе у цьому жалюгідному становищі. Отже:
    Кепсько
    Я опинився на страшному безлюдному острові, і жодної надії на порятунок немає.
    Я цілком один, відмежований від усього світу, у жалюгідній самотності.
    Я самітник, відокремлений від людської громади.
    Мій одяг зовсім скоро зноситься.
    У мене немає засобів, щоб захиститися від нападу чужаків – людей а чи звірів.
    Немає живої душі, з ким можна було б побалакати і вилити свій смуток.
 
    Добре
    Я живий, а не потонув, як решта з команди корабля.
    Але я сам-один із команди корабля уникнув смерті – Бог дивом урятував мені життя.
    Але я не голодую, не гину на голому місці, де немає чим підтримати сили.
    Клімат на острові спекотний, тож тут і не потрібен одяг.
    Але ж я на острові, де немає хижих звірів – таких, як я стрічав на узбережжях Африки, а що б я почував, якби корабель розбився там?…
    Зате Бог милостиво зоставив для мене корабель близько до берега, аби я встиг перевезти стільки речей, що, либонь, мені стане на решту життя.
 
    Якщо підсумувати все добре й погане, стане ясно, що становище моє – жалюгідне, а проте і в ньому є за що дякувати небесам. Отож варто бути оптимістом – у кожній ситуації є і плюси, і мінуси, у кожному підприємстві на балансі завжди щось є у кредиті.
    Підбивши баланс власного життя і покинувши щомиті поглядати на море – чи, бува, не пропливає вдалині корабель, я вирішив повернутися до більш нагальних справ – до облаштування власного побуту, щоб зробити його якомога комфортнішим.
    Я вже описував своє житло – намет під захистом скелі, огороджений міцним парканом із паль і канатів. Огорожу я можу сміливо назвати муром чи земляним валом, бо ззовні насипав землі завтовшки два фути. А ще згодом, десь років за півтора, між стіною і скелею я настелив перекриття з балок, яке накрив хмизом, щоб захистися від дощу – інколи в сезон острів заливали страшенні зливи.
    Я також уже згадував, що всі речі тримав всередині огорожі, в печері, яку викопав позаду свого намету. Спершу речі були звалені без жодного ладу на купу і займали багато місця – не було де й повернутися. Я вирішив трохи розширити печеру. Скеля, під якою я копав, була з порожнистого пісковику, тож лупати її виявилося не так уже й важко. Коли я збагнув, що на острові мені не варто боятися хижих звірів, то прокопав у печері праворуч довгий коридор і зробив вихід надвір. Тепер я міг виходити через двері, а не лазити через частокіл. Крім того, комора значно розширилася.
    Потім я змайстрував собі дві вкрай потрібні речі – стіл та стілець. Без цього я не зміг би насолоджуватися кількома задоволеннями, що лишилися мені в цьому світі: зручно їсти чи писати за столом. Отож я взявся до роботи. Тут маю зауважити, що математика – вельми корисна наука: якщо людина поворушить мізками, добре прорахує, як краще зробити роботу, вона з часом зможе оволодіти мистецтвом механіки. Ніколи в житті я не тримав інструментів у руках. Та коли прийшла в тому потреба, я впевнився, що завдяки праці, старанності й вигадливості можу змайструвати собі все, що забажаю, коли б тільки були знаряддя. Але й без них я спромігся зробити безліч речей. З одними тільки теслом і сокирою я майстрував такі речі, що ніхто б, мабуть, і не повірив: їх можна так легко зробити.
    Наприклад, якщо потрібна була дошка, мені не лишалося нічого іншого, як спиляти дерево, а потім стругати його сокирою з двох боків, допоки воно не стане пласким. Коли дошка була вже достатньо тонкою, я шліфував її теслом. Звісна річ, таким чином я міг витесати аж одну дошку з цілого дерева, – на допомогу мені приходило терпіння. На одну тільки дошку в мене пішла купа часу, та чого вартий був час на безлюдному острові?
    Отже, найперше я змайстрував собі стіл і стілець – їх я зробив із коротких дощок, які привіз на плоті з корабля. Коли ж прийшла пора робити полиці в «кухні», довелося стругати дошки таким способом, який я описав вище. На цих полицях, що в ширину мали півтора фути, я поскладав усі свої інструменти, цвяхи, різноманітні залізяки з корабля тощо. Словом, я нарешті розгріб купу мотлоху, відділив дрібні речі від більших, щоб полегшити доступ до всього. У стіну печери я понабивав цвяхів для рушниць та інших речей, які зручно було вішати. Тепер печера нагадувала арсенал найнеобхідніших предметів. Усе було під рукою, і мені неймовірною втіхою було оглядати свій багатий арсенал і знати, що все тут складено до ладу.
    Щодень я робив записи у щоденнику про те, чим займався минулого дня. Спершу я занадто поспішав – не тому, що мав забагато роботи, а радше тому, що розум мій ніяк не міг заспокоїтися. Тоді у щоденнику з'являлися зайві й нудні записи. Наприклад, я міг записати: «30-го числа. Коли я видерся на землю, уникнувши долі потопельника, замість подякувати Богові за порятунок, я насамперед виблював солону воду, якої наковтався в морі. Щойно я трошки отямився, то почав гасати берегом, заламуючи руки, гамселячи себе кулаками по голові, бо тільки так міг передати всю жалюгідність свого становища, і репетував: «Кінець мені! Всьому кінець!» Змучений до непритомності, я змушений був прилягти на пісок і спочити, проте не міг заснути: боявся, що мене роздеруть хижаки».
    За кілька днів, коли мені вдалося сплавати на корабель і перевезти багато необхідного, я почав думати тільки про те, як мені видертися на верхівку скелястого пагорба і поглянути на море – раптом помічу вдалині корабель. Мені здавалося, що на горизонті я уздрів вітрило, тож мене проймали надії; та згодом, коли я вдивлявся й вдивлявся в обрій, доки очі не починали сліпнути, я зрештою губив парус, і тоді сідав не землю і починав ридати ридма, як дитина. І так мій жалюгідний стан погіршувала власна дурість.
    Та коли минув перший відчай, коли мені вдалося дещо налагодити побут, я змайстрував собі стіл і стілець – наскільки вже гарними й охайними вони вийшли, то інша справа, – я почав вести щоденник. Тут я наводжу записи зі свого щоденника (звісна річ, не повторюватиму того, що вже оповідав), поки мені вистачало чорнила, бо коли чорнило скінчилося, мені довелося відкласти папір убік.

Розділ 5
Щоденник. Як будувалася хата

 
    ВЕРЕСНЯ 1659. – Я, нещасний бідолаха Робінзон Крузо, зазнав кораблетрощі під час жахливого шторму на узмор'ї і виплив на берег на цьому зловісному острові, який я назвав Островом Безнадії. Решта команди потонула, а я був напівмертвий.
    Залишок дня я провів, бідкаючись над своїм злиденним становищем, – я не мав ні харчів, ні житла, ні одягу, ні зброї, ні прихистку. Не вірячи в порятунок, попереду я бачив тільки смерть – чи зжеруть мене хижаки, чи заб'ють дикуни, чи сам я сконаю з голоду. Коли прийшла ніч, я заснув на дереві, бо остерігався диких тварин. Спав я міцно, хоча всю ніч накрапав дощ.
    1 ЖОВТНЯ. – Зранку я з великим подивом помітив, що корабель припливом прибило ближче до острова. З одного боку, мене втішило видовище рідного корабля – побачивши судно на воді, а не розтрощеним на друзки, я сподівався, коли вщухне вітер, добитися на борт і знайти там дещо з харчів і корисних речей; з іншого боку, мене пройняв розпач через втрату товаришів: якби ми всі залишалися на борту, могли б спробувати врятувати корабель або принаймні не потонули самі. Якби ж товариші мої не потонули, всі разом ми б збудували човен із корабельних дощок, щоб переправитися в якусь іншу частину світу. Майже весь день я провів у розпачі, та зрештою, побачивши, що корабель стоїть на мілині, наскільки міг по сухому наблизився до нього, а далі поплив. Цього дня й далі накрапав дощ, але вітру вже не було.
    1-24 ЖОВТНЯ. – Усі ці дні я здійснював вилазки на корабель, щоб перевезти плотом усе, що тільки міг. Ненастанно періщила злива, тільки зрідка погода вияснювалася. Схоже, на острові – сезон дощів.
    20 ЖОВТНЯ. – Я випадково перекинув пліт з усіма пожитками, але, на щастя, був недалечко від берега, а речі були здебільшого тяжкими, тож під час відпливу мені вдалося зібрати більшість із них.
    25 ЖОВТНЯ. – Весь день і всю ніч хляпав дощ, здіймалися пориви вітру. Через сильний вітер корабель розвалився на частини, і я більше не бачив його на обрії – тільки остов сидів на мілині й виступав із води під час відпливу. Цілий день я ховав і накривав свої пожитки, щоб дощ не попсував їх.
    26 ЖОВТНЯ. – Майже весь день я гуляв берегом, щоб вибрати собі місце для нового житла. Треба було убезпечити себе від наглого нічного нападу – чи звірів, чи людей. Ближче до вечора я обрав місцину під скелею і позначив півколо, всередині якого вестиму будівництво. Житло я вирішив укріпити й огородити стіною чи то пак валом, в основі якого будуть два ряди загострених паль, поміж яких я напхаю обрізки канату.
    26-30 ЖОВТНЯ. – Всі ці дні я тяжко працював, перетягуючи свої пожитки в нове житло, хоча час від часу пускалася періщити страшна злива.
    31 ЖОВТНЯ, РАНОК. – Я пішов углиб острова з рушницею в надії вполювати собі щось на обід, а також розвідати місцевість. Уполював дику козу; її козеня ув'язалося за мною, тож мені згодом довелося забити і його, бо воно ще не вміло самостійно годуватися.
    1 ЛИСТОПАДА. – Під скелею я встановив намет і першу ніч ночував у ньому. Намет я зробив якомога просторішим, а всередині забив палі, на яких можна було повісити гамак.
    2 ЛИСТОПАДА. – 3 дощок, які я познаходив на кораблі, щоб майструвати з них плоти, всередині валу я збудував додаткову огорожу.
    3 ЛИСТОПАДА. – Виходив на полювання з рушницею і поцілив двох птахів, схожих на качок. У них виявилося дуже смачне м'ясо. Увечері почав ладнати собі стіл.
    4 ЛИСТОПАДА. – Цього ранку я вирішив написати собі розклад робіт – коли я працюю, коли йду на полювання, коли лягаю спати, а коли якісь роботи треба поміняти місцями. Наприклад, якщо немає дощу, зранку я йду на полювання на дві-три години, потім години до одинадцятої працюю, потім снідаю зі своїх запасів, з дванадцятої до другої відсипаюсь у наметі, бо надворі – страшенна спека, увечері знову беруся до роботи. Робочі години цього дня і наступного були цілком присвячені майструванню столу, бо тесля з мене нікчемний. Але згодом необхідність змусила мене багато чому навчитися – так само сталося б із будь-ким у моєму становищі.
    5 ЛИСТОПАДА. – Цього дня я вийшов на полювання у супроводі собаки й забив дикого кота. Шкура була м'якою, але м'ясо ні на що не годилося. З усіх упольованих тварин я завжди зберігав шкуру. Коли повернувся на узбережжя, то побачив безліч різноманітних морських птахів, яких я раніше ніколи не бачив. Мене налякали два чи три тюлені, та поки я з подивом розглядав їх – що за дивна тварина? – вони пірнули в море і втекли.
    6 ЛИСТОПАДА. – Після ранкової прогулянки я знову трудився над столом і нарешті закінчив роботу, хоча мені й не надто сподобався чин моїх рук. Не скоро я ще навчився теслювати краще, щоб поліпшити вигляд столу.
    7 ЛИСТОПАДА. – Нарешті погода виясніла. 7-го, 8-го, 9-го, 10-го і половину дня 12-го листопада (бо 11-го була неділя) я майстрував стілець, цього разу вкладаючи в нього всю душу, але результат роботи все одно не задовольнив мене. Майструючи, я кілька разів розвалював стілець, щоб почати роботу знову.
    ПРИМІТКА. – Скоро я припинив дотримуватися неділь – я забував відмічати їх довгою рискою на стовпчику, тож незабаром просто переплутав усі дні.
    13 ЛИСТОПАДА. – Цього дня падав дощ, він приніс полегшу й охолодив землю. Але разом із дощем гримів жахливий грім і блискавка розтинала небо, і це вельми налякало мене – я боявся, що згорить порох. Тому я вирішив розділити запас пороху на малі порції і якомога краще заховати їх.
    14, 15, 16 ЛИСТОПАДА. – Ці дні я майстрував маленькі дерев'яні скриньки, в яких вміщалося з фунт пороху, іноді два. Розподіливши порох, я поховав його в місцях, віддалених одне від одного. Одного з цих днів я уполював великого птаха, який виявився напрочуд смачним, хоча я й не знав його назви.17 ЛИСТОПАДА. – Цього дня я почав копати печеру під скелею, щоб звільнити місце для своїх пожитків.
    ПРИМІТКА. – Для роботи мені до зарізу потрібні були інструменти – гостра лопата, квадратна шупля і возик або кошик. Мені довелося відволіктися від роботи і поміркувати, чим я можу замінити такі потрібні знаряддя. Замість лопати можна довбати землю ломакою, але вона занадто тяжка. Та й без шуплі не обійтися – як без неї відгрібати землю? Я ж не знав, із чого можна було б її змайструвати.
    18 ЛИСТОПАДА. – Наступного дня в лісі я розшукав дерево, яке в Бразилії називають «залізним», оскільки деревина його навдивовижу тверда. Мені насилу вдалося його зрубати – я заледве не зіпсував сокиру, а ще важче було дотягти тяжезне дерево додому. Тверде дерево піддавалося важко, мені довелося довго на ним попріти, заки я зміг видовбати з нього подобу квадратної шуплі. Держак був такий самий, яким його робили в Англії, проте штих був не залізним, а дерев'яним, тож навряд чи мені довго послужить. Однак для нинішніх потреб шупля цілком придалася, хоча, гадаю, в цілому світі не знайдеться інструменту такої форми і на виготовлення якого пішло б стільки часу.
    Та й досі мені бракувало кошика або візочка. Кошика я собі сплести ніяк не міг – чи то на острові не росло гнучкої лози, придатної до плетення, чи то вона мені просто ще жодного разу не трапилася на очі. Що ж до возика, то я міг би змайструвати все, окрім колеса – я й гадки не мав не тільки про те, з чого зробити колесо, а й яким робом його закріпити. Не мав я з чого зробити й залізні болти, що ними прикрутив би колесо до осі, навколо якої воно вертиться. Отож я відмовився від свого наміру й вирішив змайструвати щось на взірець ночов, у яких робітники змішують і приносять мулярам будівельний розчин для цегляних робіт. Хоч ця робота виявилася не такою складною, як виготовлення лопати, усе разом відняло в мене понад чотири дні (якщо зважити ще й на час, витрачений на марні спроби змайструвати возик). Але щоранку я хіть-не-хіть вирушав із рушницею на полювання – майже завжди з таких прогулянок я приносив собі добрий харч.
    23 ЛИСТОПАДА. – Поки я виготовляв необхідні інструменти, робота стояла, та щойно я це закінчив, продовжив працювати день у день, скільки ставало сили в руках, і вісімнадцять днів витратив на розширення печери, щоб зручно розташувати в ній усі мої пожитки.
    ПРИМІТКА. – У печері я так тяжко працював, бо хотів зробити з неї одночасно і комору, і кухню, і їдальню, і льох. Що ж до житла, то я надавав перевагу намету, однак у найбільш дощовий сезон він не міг захистити мене від вологи, яка просякала скрізь, тож мені довелося зробити між огорожею і скелею, згори над наметом, перекриття з балок і застелити дах листям і хмизом.
    10 ГРУДНЯ. – Мені здавалося, що печера вже готова, аж раптом з одного боку зі стелі посипалася земля – либонь, я зробив печеру занадто широкою. Я страшенно перелякався – якби в той момент я опинився під завалом, то й грабар не відкопав би мене. Отож роботи додалося: по-перше, треба було розчистити завал і вивезти землю, а по-друге, варто було поміркувати, як зміцнити стелю.
    11 ГРУДНЯ. – Сьогодні я взявся саме до стелі – спершу встановив у печері два стовпи, які підтримували широкі дошки попід стелею. Цілий тиждень я зміцнював повалу, і тепер кілька рядів стовпів добре тримали перекриття з дощок, а до того ж і зручно розділяли печеру на кілька комірчин.
    17 ГРУДНЯ. – 3 цього дня й до двадцятого числа я навішував полички, а на стовпи прибивав цвяхи, щоб порозвішувати все, що тільки можна, тож у печері можна було навести вже який-не-який лад.
    20 ГРУДНЯ. – Щойно я закінчив із печерою, то узявся до кращого облаштування житла: з дощок змайстрував собі мисник для харчів і начиння, хоча дощок уже бракувало, а ще збив собі нового стола.
    24 ГРУДНЯ. – І вночі, і вдень періщив дощ. Надвір я й не потикався.
    25 ГРУДНЯ. – Цілий день дощило.
    26 ГРУДНЯ. – Нарешті дощ скінчився. Він остудив землю, надворі стало набагато приємніше.
    27 ГРУДНЯ. – Сьогодні я вполював молодого цапа, а ще другому ненавмисно пошкодив ногу. Мені вдалося його легко піймати, і я на мотузку привів його додому. Тут я забинтував йому поранену ногу й прив'язав до перелому лубок.
    NB. – Я добре дбав за цапа, тож він вижив, а нога цілком зрослася і стала як новенька. А що я так піклувався про нього, то він цілком приручився, щипав травичку в мене під порогом і не хотів тікати до лісу. Отоді вперше я замислився над питанням: чи не приручити мені свійських тварин, щоб і згодом, коли скінчиться порох і набої, мати вдосталь м'яса?…
    28, 29, 30, 31 ГРУДНЯ. – Жахлива спека і жодного леготу – я не міг навіть вийти на прогулянку, хіба що увечері, коли бракло їжі. Весь час я розкладав речі в печері по поличках.
    1 СІЧНЯ. – І досі неймовірно спекотно, але рано вранці й пізно вночі я виходив на полювання, а вдень відпочивав у гамаку. Сьогодні увечері я зайшов углиб острова далі, ніж зазвичай, і натрапив на долину, де паслася неймовірна кількість кіз. Вони були такі полохливі, що я не міг підібратися ближче. Я вирішив взяти з собою пса, який допоміг би мені вполювати козу або цапа.
    2 СІЧНЯ. – Отож наступного дня я вирушив на полювання разом із собакою, але помилився з розрахунком: кози не тільки не злякалися пса, а й згуртовано зустріли його, готові дати відсіч. Собака добре збагнув небезпеку й не наважився наближатися до них.
    3 СІЧНЯ. – Почав будівництво огорожі й валу. Оскільки я й далі остерігався, що хтось може напасти на мене, то вирішив зробити огорожу товстою та міцною.
    NB. – Оскільки будівництво валу я вже описував, то не буду наводити щоденникові записи повністю. Досить зауважити, що загалом робота зайняла-таки в мене дрібку часу – з 2-го січня до 14-го квітня, хоча вал був не більше двадцяти чотирьох ярдів завдовжки і мав вигляд півкола від скелі до скелі. В діаметрі вал був близько вісьмох ярдів, а вхід до намету я зробив якраз по центру за валом.
    Увесь цей час я гарував, як навіжений, але часто-густо дощ заганяв мене в намет – іноді доводилося гаяти цілі тижні. Проте мені здавалося, що без валу я ніколи не почуватимусь у безпеці, тож я працював. Важко повірити, що всю неймовірно тяжку роботу я переробив самотужки – особливо коли тягав із лісу палі, а потім забивав їх у землю, – у таких товстелезних палях не було насправді жодної потреби.
    Коли я закінчив огорожу, то збагнув, що якби невідомий корабель несподівано пристав до берега, матроси нізащо б не зауважили мого житла з узбережжя. Проте одного разу, як ви переконаєтеся незабаром, мені це добре прислужилося.
    Коли дощ дозволяв вистромити ніс надвір, я поновлював прогулянки островом і нерідко робив невеличкі відкриття. Якось я натрапив на диких голубів, які будували гнізда не на деревах, а в заглибленнях скелястого берега. Я витягнув із гнізд кілька молодих пташат і хотів їх приручити, та коли вони підросли, втекли від мене – мабуть, шукали їжі, якої я не міг їм дати. Проте я часто натрапляв на голубині гнізда й ловив пташенят, які мали смачне м'ясо.
    Коли я облаштував оселю, виявилося, що мені бракує багатьох речей і я самотужки не зможу їх змайструвати. Наприклад, я хотів злагодити діжку, але не мав обручів. Кілька невеличких діжок я привіз із корабля, але за їхньою подобою не зміг нічого змайструвати сам: ні дошки підігнати, ні дно забити так, щоб трималася вода, мені не вдавалося, тож я швидко облишив марудну справу. Бракувало мені й свічок, отож дуже скоро з настанням темряви (зазвичай близько сьомої вечора) мені доводилося лягати спати. Я з сумом згадував кавалок воску, з якого ліпив свічки під час африканських подорожей, але цього разу з воском мені не пощастило. Тоді я зробив собі лойового каганця: розтопив на сонці сало забитого цапа, виливу глиняну посудину, а посередині устромив ґнотик. Але світло в лойовому каганці блимало й ніколи не світило так ясно, як свічка.
    Якось я перекладав речі та знайшов мішок зерна, яким годували свійську птицю на кораблі дорогою з Лісабона. Як виявилось, усе зерно пожерли пацюки. Я хотів використати мішок для інших потреб (мабуть, для пороху), тому добре витрусив його під скелею.
    Сталося це якраз напередодні сезону дощів. Я цілком забув про пригоду, аж тут за місяць потому я помітив, що з землі вистромилося кілька стебелець. Спершу я гадав: це місцева рослина, якої я не знаю, та незабаром з подивом упізнав колосся ячменю – справжнісінького англійського ячменю!
    Неможливо описати словами моє приголомшення. Раніше я не був надто релігійним, усі свої пригоди вважав простим випадком або, як ми зрідка жартуємо, Божими забавками, але ніколи не замислювався над Божим чином. Та коли я побачив, як ячмінь виріс у кліматі, який йому зовсім не пасує, мені раптом спало на думку, що Господь дивом виростив зерно для мене у цій дикій місцевості. Я зовсім забув, що колись витрушував мішок від зерна саме тут, побіля скелі.
    Від зворушення у мене виступили сльози на очах, та ще більше я зачудувався, коли трохи далі уздрів ще кілька стебелець – на цей раз рису. Я знав цю рослину, адже не раз бував на берегах Африки.
    Я був переконаний, що стебельця – то Боже послання, тож почав блукати островом, шукаючи ячмінь деінде, але більше нічого не знайшов. Нарешті згадав, як витріпував мішок. Мана розвіялася, а відчуття вдячності Господу, яке переповнювало моє серце, потроху вгамувалося, хоча в дійсності диво нікуди не поділося, нехай і мало воно логічне пояснення. Хіба не дивом було, що десять-дванадцять зерен, не строщених пацюками, опинилися саме там, де їх від палючого сонця затуляла скеля, тому вони миттю проросли? У будь-якому іншому місці пагінці миттю би всохли.
    Коли ячмінь дозрів, а це сталося наприкінці червня, я дбайливо зібрав кожне зернятко, бо плекав надію свого часу виростити його стільки, щоб можна було спекти хліб. Але тільки на четвертий рік я зміг дозволити собі пустити ячмінь на харч, та й то дуже ощадливо, бо першого року втратив майже весь урожай: посіяв зерно в суху погоду, й воно дуже погано зійшло.
    Крім ячменю, як я вже згадував, виросло двадцять-тридцять стебелець рису, які я також зібрав, щоб почати вирощувати. З рису я не пік хліба, а готував страви – цього я з плином часу добре навчився.
    Конец ознакомительного фрагмента.

Сноски

Примечания

1
    «For sudden joys, like griefs, confound at first» – рядок 14 із вірша Роберта Вайлда «Роеііса Шсепііа». – Тут і далі прим. пер.
2
    Nota bene (лат.) – примітка
buy this book